ЕПІЛОГ

Печера була осяяна тьмяним світлом від відбитків дитячих долонь. Я йшла повз них, з трепетом дивлячись на сліди тих, хто помер сотні, а може, й тисячі років тому. Стискала в руці чарівний перстень, який пропустив мене в потойбічний світ, і намагалася змусити своє серце битися рівніше. Одна з долоньок ніби ворухнулася, від неї відокремилася тінь, і тонкий довгоногий підліток з чорним кудлатим волоссям і сповненими болю очима зробив крок із глибини безодні.

— Хто ти і навіщо порушуєш наш спокій? — запитав він суворо, ніби дорослий. А від стін відокремилися ще кілька відбитків, перетворюючись на тіні, а потім — на дітей. Зграйка їх, худих і голих, обмазаних глиною та ритуальними малюнками, перегородила шлях.

А я з жалем дивилася на мерців, які охороняли вхід у нижній світ, що вів через печеру ініціації. Не всі пройшли своє випробування. Ті, хто не повернувся з темряви, залишилися навіки в ній.

Хранителями.

— Я бруха верхнього світу, — тихо сказала я і показала перстень. — Смерть дозволила мені пройти цей шлях і повернутися.

— Бачу, — суворо кивнув підліток, сповнений гідності. — Проходь, бруха, ворота смерті відкриті для тебе завжди. Тільки пам’ятай, часу мало. Встигни повернутися.

І тут у його голос прокралася туга. Туга за життям. За вітром і джунглями. За тим, що не збулося і не було прожито, чого ніколи не буде. Вічність блукати дитиною, яка не пройшла ініціацію. Вічність бути вартовим Смерті.

— Дякую, — прошепотіла я і побачила, як між ніг промайнула чорна тінь — здається, Сомбра шукає дорогу серед кам’яного лабіринту. Фамільяр уже одного разу був тут і знаходив Мігеля. Знайде знову.

І приведе до нього свою відьму.

Морок незабаром розвіявся. А вартові безодні залишилися позаду. Намагаючись не думати про їхню нещасну долю, яку ніхто не в силах змінити, я йшла за кошеням, не боячись заблукати. Знала — він і назад виведе.

Ось і величезний зал, усіяний кістками. Гори черепів височіють під стінами. Моторошно і страшно. Але там, серед кісток, стоїть на кам’яному обсидіановому підвищенні труна. І в ній — Мігель.

— Мі амор… — Я кинулася до труни, у відчаї проливаючи сльози на рідне й таке кохане обличчя. Але холодним і бездушним виявився погляд того, хто лише зовні був схожий на Мігеля.

Немов у нього відібрали душу.

А збоку сиділа лиса й довголапа істота з величезними вухами. Чанеке. Вона сховала душу Мігеля… а силу, мабуть, мав забрати Санчо-Рауль… Нічого, цей вусатий тарган більше нікому не зашкодить. Лопес сказав, що розібрався з ним. Аугусто вміє прибирати непотрібних і поганих хлопців з дороги. У цьому в нього талант.

Кошеня кинулося на злого духа і зашипіло, ніби лаючись. Той запищав, заверещав, покотився по руці Мігеля, і бійка двох потойбічних істот незабаром перетворилася на безладне махання лапами. Але фамільяр швидко переміг —  чанеке, плюючись і шиплячи, стрибнув на груди Мігеля і вдарив по них кулачком, а потім зник, ніби його й не було.

А маг сів, схопившись за серце, і захрипів, ніби в нього всадили кинджал.

— Мігель! — кинулася йому на шию я, ридаючи від щастя.

— Що зі мною… що це було… — Він здивовано озирався, не розуміючи, де знаходиться.

— Я тобі все розповім, обов’язково все розповім… — шепотіла я, покриваючи його обличчя поцілунками. — Але пізніше… Нам треба йти, чуєш?.. поки не пізно…

Темрява наближалася, але ми, схопившись за руки, помчали геть, і нас вела дрібна нечисть, яка з гордим виглядом озиралася на господиню, немов кажучи — ось бачиш, бруха, без мене ти нізащо не впоралася б!