Глава 10.5

У готелі панувала шикарна атмосфера. Відпочивальники яскравими зграйками кружляли в барах або біля басейнів, ділки в строгих костюмах окупували столики престижного ресторану, а слуги сновигали туди-сюди, немов мурахи. Кілька великих купюр вирушили в потрібному напрямку, і ось уже бармен вказує Лусії на чоловіка, що сидить самотньо за столиком біля басейну. Перед ним стоїть «мохіто», і він задумливий та похмурий.

— Дивний він, цей ваш знайомий, — знизав плечима юнак, змішуючи коктейлі. — Злий. Живе тут уже два тижні. Ні з ким не спілкується. Іноді п’є. Ось і все…

— У нього померла дружина, — фальшива сльозинка скотилася по щоці Лусії, і вона зняла капелюшок, притиснувши його до грудей. — Моя найкраща подруга… бідна Марія, померти такою молодою… він так кохав її, бідолаха…

— Яке горе, тепер я розумію… я принесу вам до столика «маргариту», сеньйора.

— Сеньйорита, — кокетливо сказала бруха і, виляючи крутими стегнами, попрямувала до своєї жертви. Давно вона не використовувала чари чарівності. І навіть скучила за цим усім… Єдиний, хто колись не піддався на її чари, — це був Лопес. Але Лусія про це більше не шкодувала. Попереду у неї ціле життя, і лисичка ще знайде собі розвагу…

Вона помітила пильний погляд чоловіка на собі і помахала йому, як давньому знайомому…

Коли через кілька годин вона виходила з готелю, зацілована і просочена одеколоном Рауля-Санчо, вона ні про що не шкодувала. Розвага їй сподобалася — а в маленькій дамській сумочці вона несла перстень Джованни, в який колись сама ж уклала її силу.

На мить промайнули недобрі думки втекти прямо зараз з Акапулько з цим перснем. Що їй зроблять? Та й хто її знайде? Світ великий, особливо інші світи… Спокуса була така сильна, що на мить Лусія завмерла перед входом у готель, облизнувши пересохлі губи.

Але тут же зустріла пильний погляд Аугусто, який стояв з видом вельми грізним… Чоловік продемонстрував їй кобуру під розхристаним ніби мимоволі піджаком і легкою ходою хижака на полюванні наблизився до колишньої коханки.

— Я надто добре знаю твою підлу натуру, лисице, — сказав він з насмішкою і простягнув долоню. — Віддай мені його.

Лусія звела брову і з шумом видихнула, різким рухом відкриваючи сумочку.

— Я й не збиралася…

— Звичайно, не збиралася, — підморгнув їй бородань. — Я удам, що повірив.

— Ненавиджу тебе, — дістала вона перстень і недбало сунула йому в долоню, провівши тонким нігтем по шкірі. — Шкода, що колись ми так і не змогли…

— Не шкодуй ні про що, лисице, і будеш щаслива, — плеснув він її своєю величезною рукою по плечу й пішов геть, а жінка ще довго стояла під величезною пальмою в тіні й намагалася отямитися. Занадто багато емоцій нахлинуло на неї в цьому проклятому місті. Недарма вона ніколи не любила Акапулько.

Пора їхати звідси. Світ дійсно дуже великий. Знайдеться і для неї місце.