Глава 10.4

Після короткого сну без сновидінь ми з Кармен зустрілися в їдальні, там уже пили каву Лопес і моя американська тітонька. Кармен постаралася вгамувати свою ревнощі, але їй все одно не сподобалося, як білявка-сеньйора — ах, вибачте, сеньйорита! — дивиться на її коханого. Але Аугусто лише всміхнувся їй і палко поцілував, нікого не соромлячись. Лусія нервово смикнула бровою і удала, що їй байдуже. Втім, може, так і було.

— Йде… — прошепотіла я, готуючи «сітку» — чаклунську пастку, яку навчила мене робити Га-Уциль. Накидаючи на жертву ці чари, ти міг повністю її знерухомити й поневолити волю. Саме ці чари використовували чаклуни під час жертвоприношень, щоб той, кого пообіцяли богам — чи демонам? — відправився до предків з власної волі. Звісно, служниці ніхто не збирався проливати кров, але не хотілося зайвих істерик чи криків.

«Сітка» мерехтливої діамантової павутинки лягла на волосся покоївки, що увійшла, і дівчина з гуркотом упустила піднос з їжею, як сомнамбула прямуючи до мене.

— Що тут відбувається? — скрикнула Лусія, поки Лопес замикав двері їдальні, щоб ніхто зі слуг не завадив.

— Помовчіть, тітонько, — скривилася я, не дивлячись на неї — погляд був прикутий до служниці, покірної і поки що німої. Я відчувала пекучу ненависть і лють за те, що ця дамочка була причетна до зникнення Мігеля. — Інакше я вас змушу замовкнути.

— Ви тут всі з глузду з’їхали зі своїми чарами, предками… — Тітонька поглянула на Га-Уциль, що влетіла у вікно, за якою вірним почетом примчалися туманними хмарками Рікардо та бабуся Атль.

— Добре, що ви при здоровому глузді… — холодно обрубала я. — А тепер я прошу вас помовчати, і я не жартую, коли кажу, що зачарую. У мене немає часу сперечатися.

Я повернулася до служниці й дістала телефон. Показала їй фото Рауля-Санчо, пильно вдивляючись у гарне обличчя.

— Тобі знайомий цей чоловік?

— Так, — повільно й спокійно відповіла дівчина. У трансі вона не моргала, і її очі здавалися скляними.

— Ти працюєш на нього? — перебив Лопес, перехопивши нитку розмови, і я кивнула, поступаючись. Він завжди вмів краще проводити допити.

— Я його кохаю, — пролунало в тиші.

— Чудово, цього нам тільки не вистачало… — пробурмотів Аугусто. — Ти вкрала у сеньйорити Фальконе перстень?

— Я. Вкрала… перстень. Він змусив… сказав, покине, якщо не зроблю… Він змусив іти сюди працювати. Я не служниця.

Здалося — чи голос дівчини став жалісливим? Я гнала з серця співчуття. Ніхто не змушував її йти на злочин.

— Де перстень зараз? — продовжив Лопес.

— У Санчо…

— Де Санчо?

— У готелі… «Ритц».

— Він, однак, не бідує… — крякнув Лопес. — Твій хлопець казав тобі, навіщо йому перстень?

— Він сказав, що одружиться зі мною, якщо я здобуду цей артефакт… Я нічого не знаю про його плани щодо цього персня…

— Зітри їй пам'ять, — сказала Га-Уциль, — я навчу, як…

І поки я з Тією, що прийшла з темряви, закінчували чаклування, Лопес задумливо дивився у вікно, не звертаючи на нікого уваги.

— Ви розумієте, що цей чорт убезпечив себе з усіх боків? Він не дурень.

— Але ще не було такого чоловіка, який не зазіхнув би на легку здобич, — раптом сказала Лусія і підморгнула Лопесу. — Є ще порох у порохівницях, Аугусто. Пробивай готель, я вирушу до вашого Санчо.

Усі здивовано витріщилися на неї, а Кармен навіть присвиснула.