Глава 10.3

Лопес задумливо сидів на тому самому місці й курив. Тонкі зморшки пролягли біля його очей, і вся поза — напружена, ніби у звіра, що завмер на полюванні, — свідчила про те, що він уважно спостерігає за джунглями. І коли на стежці з’явилися ми, він підхопився, наче натягнута пружина.

— Ми знайшли його… — видихнула Кармен, кидаючись до Аугусто, — але спочатку нам потрібно знайти вкрадене кільце… А що з’ясував ти? Зв’язався з таємничим Раулем?

— Можливо, я знаю, де шукати, — відгукнувся Лопес. — Поїхали в місто, по дорозі розповім.

Машина була не дуже далеко, і вже на підході до неї детектив майже все встиг розповісти. З’ясувалося, що друзі й соратники Мігеля справді вирушили до Штатів у погоні за якимось артефактом життєвої сили, але вони абсолютно нічого не знали про нового адепта.

— Уявляєте, вони поїхали два тижні тому і ні про якого сеньйора Хіменеса не чули. Виходить, цей упир якось пов’язаний з тим, що наш некромант опинився замкненим у горі.

— Може, він хотів відібрати його силу? — припустила я, відкриваючи дверцята автомобіля. — Мігель завжди мав запас магії… він мені ще якось пояснював, що іноді злі чаклуни намагаються випити інших брух… ніби від цього вони стають сильнішими й могутнішими.

— Зачекай. Тут уже не дуже важливо, що він хотів, цей козел… Ти на фото глянь, — простягнув їй телефон Лопес. — Я по своїх каналах пробив, хто живе під цим ім’ям останні пів року. Якийсь Санчо Суарес, що відсидів уже тричі за крадіжки та торгівлю кокаїном. Може, він і чаклун на додачу, хто знає?

Я придивилася до вусатого хлопця з хижою усмішкою на смаглявому обличчі.

— Я його звідкись знаю… бачила… але не пам’ятаю, де…

— Покажи… — просунула цікаву голову Кармен, і її очі округлилися. — О, так це ж наречений нової покоївки, я його бачила кілька разів біля наших воріт, коли він привозив її на своєму байку. Точно, кажу вам, це він.

— Поїхали, розпитаємо вашу покоївку, біс би її вхопив, — кинув Лопес, вилаявшись. — Неймовірно, а розгадка була під носом. Ця дівчина, мабуть, і вкрала твоє кільце, Романсіта… для свого хлопця!

— А я Лусію образила… — зітхнула я, сідаючи на заднє сидіння автомобіля.

— Її образиш, дивись… — простягнула примарна бабуся, розчинившись у повітрі.

— Я все ж з вами, якщо ви не проти, — заплив у салон туманною хмаркою Рікардо і підморгнув Кармен, на що вона лише похитала головою й відвернулася. — Хто ж вас захищатиме від злих духів, якщо щось трапиться.

— І багато їх було в цьому лісі? — кинула я погляд у вікно.

— Достатньо, щоб отримати інсульт або щось у цьому дусі, — жартома відмахнувся привид.

Га-Уциль була серйозніша, як завжди.

— Вони всюди, Джованна, — сказала вона спокійним голосом, — але вже нема чого боятися, їхній час добігає кінця, скоро світанок. Нам треба встигнути відкрити печеру Мігеля до завтрашньої ночі. Але ви, люди, слабкі, і не витримаєте так довго без сну. Спочатку всім вам потрібно хоча б пару годин відпочинку. Якщо не прислухаєтеся до мене, — повернулася вона до Кармен, яка спробувала заперечити, — то завтра у вас просто не буде сил чаклувати і ви нічим не допоможете магу.

— Вона права, нінья, — раптом сказав Лопес і знову вилаявся. — О демони, я думав, це Джованна говорить!..

— Здається, це заразно, — прокоментувала Кармен, посміхаючись.  — Ти що, бачиш прабабусю Джованни?

Лопес, заводячи машину, обернувся.

— Ні, але я чітко чув її голос.

— Це добре, — сказала Та, що прийшла з темряви, — це добрий знак. Ти більше не сліпий, сеньйоре.