Глава 10.1

Величезна чорна кішка з’явилася в кімнаті, коли я вже збиралася лягати відпочивати. Цей нескінченний вечір, здавалося, тягнеться ціле життя. Телефон Мігеля взагалі вимкнувся, а інші його товариші, з якими я була знайома після ритуалів минулої осені, нічого не знали. Крім того, обидва хлопці перебували зараз далеко — вони вирушили до Штатів, щоб викупити якісь важливі артефакти на аукціоні, і нічим не могли допомогти. Вони говорили, що боятися нічого, можливо, некромант просто наблизився до таємниці, яку намагався розгадати останні три місяці, займаючись пошуками чарівного меча древніх.

Але чому він не попередив? Я так і сказала хлопцям, що впевнена —  сталося щось жахливе. Мій наречений не зник би просто так. Крім того, перстень сили, який був загублений або вкрадений, може бути пов'язаний з усіма цими дивацтвами. Але, звісно, про це я вже не сказала. Я взагалі перестала комусь довіряти. Крім Га-Уциль, яка весь вечір була поруч і намагалася заспокоїти мене, розповідаючи старі казки свого народу.

Привид брата кружляв за вікном у своєму величезному сомбреро та яскраво-червоній сорочці, бабуся сиділа на підвіконні, шепочучи заклинання та замовляння, щоб відігнати злих духів, яких, на щастя, я не бачила, і час від часу з’являлася Лусія, яка не розлучалася з келихом вина. Тому тривога трохи вщухала, змушуючи мене повірити, що все може закінчитися благополучно. Адже поруч предки, родина… нехай і не жива.

І я вже була заспокоїлась, доки не побачила величезну чорну кішку. Дводушниця дивилася на мене сумними бурштиновими очима з мороку дзеркал і ніби кликала за собою.

— Га-Уциль, — позвала я, помахавши предку рукою, і показала на дзеркала, де нервово била хвостом кішка і трясла головою, немов закликаючи швидше йти. Маленьке чорне кошеня, схоже зараз на звичайну тварину, билося об дзеркальну перешкоду і намагалося потрапити в таємничий лабіринт скла й амальгами. Наче воно почуло, що говорить тональ.

— Я бачу, — нахмурилася Та, що прийшла з темряви, і доторкнулася тонкою витонченою рукою до дзеркала. — Тональ нас кличе. Нам потрібно вирушити в дорогу іншим світом. Примарна дорога приведе нас до Кармен.

— Але я не вмію ходити без кільця… і не уві сні, — розгублено прошепотіла я, вставши поруч із Га-Уциль і теж доторкнувшись до дзеркала. Перешкода між світами здалася неймовірно холодною, ніби це був шматок льоду. Від пальців пробігла тоненька тріщинка, наче це й справді був лід, і він тріснув від тепла рук.

— Треба попросити Ла Муерту відкрити нам шлях, — мовила бабуся-привид і завмерла біля вікна. — Збирайся, Рамона, і бажано одягнися тепліше, у печерах може бути холодно.

— Чому ти думаєш, що наш шлях веде до печер? — запитав Рікардо, який матеріалізувався поруч, поправивши свій широкополий капелюх, вишитий срібним шнуром.

— Тому що всі біди завжди, у всі віки, приходять звідти — з глибини древніх гір. Вся темрява залишилася там, у наповнених первозданним мороком переходах… — прошепотіла стара і суворо подивилася на онуку. — Ну, чого стоїш?.. Часу мало, дивись, як нервує ягуар… Він поведе нас, якщо Ла Муерта відкриє дорогу.

— Але як її попросити про це? — розгублено відгукнулася я, схопивши зручний спортивний костюм з вовни й ховаючись у ванній, щоб швидко переодягнутися. Поки збиралася, витріщалася в кругле дзеркало — але ні сліду закутаної в чорне пані в мантильї та вуалі. — Ось чому, коли ти потрібна, ти десь тиняєшся?.. Вибач, вибач, сеньйора Темряво, я просто занадто нервую, тому й трохи груба…

Вискочила з ванної, натягуючи шкіряну курточку, і кинулася до дзеркала, біля якого зібралася вся примарна родина. Нервово посміхнулася —  як би там не було, у мене унікальний шанс спілкуватися з предками навіть після смерті, хто ще може похвалитися подібним?..

— І що робити? — запитала задумливо, оглянувши своїх помічників і  погладивши кошеня.

— Приклич її кров’ю, — порадила бабуся. — Приклади відбиток закривавленої долоні до дзеркала, це найшвидший спосіб прикликати Ла Муерту. І найбезпечніший… запам’ятай це, раптом коли знадобиться…

— Дуже шкода, що колись ви обрали мовчання та брехню, замість того, щоб навчити мене всьому, що знаєте, — з докором сказала я, з болем і тугою поглянувши на сеньйору Атль, яка, вочевидь, теж шкодувала про рішення, ухвалене колись на сімейній раді, — запечатати сили спадкоємиці їхнього роду. Але вони всього лише хотіли як краще…

— Ми бажали тобі іншого життя, — з гіркотою відгукнулася сеньйора, і її зморшкувате обличчя стало ще сумнішим.

Я лише зітхнула і попленталася до книжкової полиці, де лежав один старовинний артефакт — тонкий кинджал. Болю майже не було, коли я різала долоню, боляче стало, коли приклала її до дзеркала. Ніби блискавкою прошило. Вся рука заніміла аж до плеча, але я лише зціпила зуби, пильно дивлячись у дзеркальні коридори, де чекала чорна кішка. Мій фамільяр забрався по куртці на плече, чіпляючись гострими кігтями, і сховався за косою, яку я заплела для зручності.

Деякий час нічого не відбувалося, але в кімнаті панувала могильна тиша, всі боялися злякати Смерть. І вона прийшла. З'явилася з первозданної темряви у своєму незмінному платті з воланами та в мереживній мантильї. Вінок цього разу був з помаранчевих чорнобривців, і вона простягнула мені свою кістляву руку, немов запрошуючи за межу реальності.

Га-Уциль взяла мене за другу руку, щоб врівноважити темряву і світло, і її очі запалали золотом.