Глава 9.2

КАРМЕН

 

— Карменсіта, отямся! Кармен! Та що ж це за чортівня! — лаявся над бездиханною дівчиною Лопес, у відчаї то роблячи їй штучне дихання, то масаж серця. — Чорт, нінья, ми так не домовлялися!..

Кармен здригнулася і моторошно захрипіла, зі свистом втягуючи в себе повітря. Її тіло тремтіло, ніби на шарнірах, і вона тихо схлипувала, опинившись в обіймах Аугусто.

— Ну й налякала ти мене, чортиця! — І він додав ще пару нецензурних слів, але Кармен було явно не до того.

Вона шумно дихала, широко розкривши свої бездонні чорні очі, в яких все ще тремтіли тіні інших світів. Непритомність, у яку вона впала, виявилася закликом некроманта. Судячи з усього, вона відгукнулася на чаклунство брата, як це не раз траплялося в дитинстві, під час ігор або їхніх пригод. Мігель умів приходити до неї, витягуючи її тіло у світ духів завдяки тому, що вона була дводушною, і тональ завжди міг захистити її, дозволити безболісно пройти перехід і спокійно повернутися.

Але сьогодні все пішло не так. Місце, куди зміг витягнути її брат, опинилося під чиїмось чорним чаклунством, і потрапити туди її примарній кішці не вдалося. Зараз вона з переляканим і винуватим виглядом сиділа поруч і дивилася своїми бурштиновими очима. Вона була у світі духів, тому Аугусто не бачив пантери. Втім, і добре. Досить на нього сьогодні.

А на стежці за спиною Аугусто сиділа дуже дивна і страшкувата істота.

— Боги, та це ж… чанеке! — вигукнула Кармен, ще до кінця не оговтавшись і не віддихавшись.

— Це ще що за біс такий? — обернувся Лопес, простеживши за поглядом подруги.

Серед молодої пальмової зарості, біля величезного валуна, що перегороджував стежку, сиділа гола чотиринога істота з довгими вухами. Вона явно насолоджувалася прохолодою від невеликого джерела… Моторошна, але на вигляд безпечна. Вона блищала очима, шумно дихала і крякала, раз у раз опускаючи одну лапку у воду і бризкаючи на себе.

— Не біс, звичайно, але щось близьке до нього… — пробурмотіла Кармен, обережно вибираючись з обіймів чоловіка і не зводячи очей з істоти.

Сонце майже сіло, заливаючи кривавим сяйвом сельву, і було лячно від думки, що доведеться ночувати в лісі або печерах, але всі жахи, що відбувалися, здавалися набагато страшнішими за таку ночівлю.

Адже Лопес ще не знає, що Мігель потрапив у біду…

— У мене дві новини. Погана і дуже погана, — сказала Кармен. — З якої почати?

— Нумо з поганої, — зітхнув Аугусто.

— У мене було видіння… але не просте. Приходив Мігель. З ним сталася біда.

— Що може бути гірше? — тужливо промовив чоловік.

— Це істота чанеке. У повір’ях мешканців штату є істоти, схожі  на гірських духів або… ну, на кшталт ельфів, якщо їх так можна називати. Чанеке — означає «ті, що живуть у небезпечних місцях». Це сили підземного, мертвого світу. Вони злісні й агресивні.

— Але ця, здається, нічого проти нас не має… Вона навіть мила.

Істота заричала і плеснула водою в бік чоловіка.

— Беру свої слова назад, — стримано сказав Лопес. — І чим же займаються ці злі чорти?

— Вони можуть заманювати людей, особливо дітей, у ліс, забирати душу, і якщо не провести ритуал… людина загине. Дуже дивно, що ми бачимо цю істоту після мого марення…

— Ти хочеш сказати, що душа Мігеля може бути в полоні у цього демона? — нахмурився Аугусто.

— Боюся, що так… ну, може, не конкретно цього… іншого. Але це може бути і справді знаком… Ці істоти породив бог землі, який з’явився відразу після створення світу і був відповідальним за все живе… він створював їх для захисту природи… але з часом вони озлобилися… підземний світ взяв своє. Знаєш, вони бояться річкових каменів…

— Тож йдемо шукати річку, а потім Мігеля?

— Вночі?

— А раптом вранці буде пізно? Поклич свого ягуара, нехай вкаже нам дорогу… я ж сподіваюся, ці демони бояться твого тоняля?

— Так, ягуар сильніший, — кивнула Кармен і покликала кішку.

Чанеке оскалив зуби й невдоволено застрибав по каменях, коли зрозумів, що цього вечора програв. Червоне марево сонця тремтіло серед густого листя, і здавалося, на сельву хлинула кров.