Глава 9.1

КАРМЕН

— Щось тут не так, — зробила висновок Кармен, відходячи від скелі з водоспадом, у кришталевих струменях якого відбилося її відображення — кучері розтріпалися від вітру, а очі гарячково блищали на вузькому смаглявому обличчі. — Не може бути, щоб ми заблукали у звичайному туристичному місці. Чорт, Лопес, адже цією стежкою до пірамід щодня ходять сотні туристів! І куди вони поділися? Розчинилися, чи що?

Вона розгублено кліпала віями, дивлячись на чоловіка, ніби не в силах повірити, що він безсилий витягнути їх із цієї дивної часової аномалії.

— Ходімо вперед, — вперто наполягав Аугусто. — Не може бути такого, щоб тут не виявилося жодної людини!

— Не треба було їхати до цих печер… — пробурмотіла дівчина, відриваючись від стіни, оповитої ліанами, і втомлено хапаючись за лікоть Лопеса.

З сельви наповзав туман — отруйно-зелений, він здавався примарними зміями нижнього світу, потойбічними істотами, які вийшли на полювання осіннього дня. Дня, коли колесо року котиться до днів, які відчинять двері у світ духів і мертвих, — і нехай лише на кілька ночей, але буде їм воля на землі. Будуть примари згорати у полум’ї свічок, будуть вдихати гіркоту чорнобривців і прикрашати ними своє тьмяне волосся, будуть тремтіти таємничими тінями над склепами та старими кладовищами, будуть радіти цукровим черепам та іншим солодощам… і морок передчуття Дня Мертвих дедалі сильніше охоплював Кармен, і ось уже здавалося їй —  не йде вона вузькою стежкою біля високого скелястого хребта, поцяткованого печерними ходами, а спить у вузькій труні, прикритій чорною мереживною мантильєю.

І хоче вона вирватися з цього мороку, і не може… Кличе Лопеса, кличе брата, Джованну… хоч кого-небудь! Але жодного звуку не виривається з її рота, роззявленого в німому несамовитому крику, тільки хлине потім чорна густа смола, схожа на кров… Ніхто не чує її в моторошній печері, похованій під скелястим хребтом, нікому немає діла до нещасної дводушниці… І спроба закликати тоналя —  провалилася. Не чує кішка, не доноситься поклик Карменсіти до того світу духів, де зазвичай полює в джунглях чорний ягуар.

Примарна постать брата засяяла в кутку кімнати, і Кармен різко сіла у своїй труні, нарешті скинувши тканину, —  на вигляд як павутинка, ця мереживна мантилья була важча за кам’яну могильну плиту.

— Мігель! — нарешті ледь чутно видихнула Кармен. — Мігель, допоможи мені!

— Не можу, — похитав він головою у широкополому капелюсі. Його одяг був вельми незвичайним — яскрава синя сорочка, вишита жилетка, широкі штани й високі чоботи… наче некромант зібрався на карнавал, присвячений Катрін — духу мертвої.

— Але де я? Ти хоча б можеш сказати, що це за місце… І як… — Кармен перелякано озирнулася. — Як я тут опинилася?

Все викликало ошелешення —  і чорні склепіння печери, що зникали в невідомості, і стеля, що тонула в зеленому тумані, і павутина на кам’яних виступах, і лахміття моху, і старе ганчір’я, що валялося купами біля стін… Це ганчір’я раптом заворушилося, почулися дивні звуки… і з жахом Кармен зрозуміла, що там ворушаться скелети, а різкі стуки, схожі на кастаньєти, — це тріск їхніх кісток… На щастя, поки мерці не наближалися до труни, з якої, як не намагалася, не могла вилізти дводушниця. Здавалося, її прикували за талію ланцюгами, а ноги забетонували — ні поворухнутися, ні смикнутися…

А ще… Кармен змерзла, коли побачила на стінах десятки чорно-червоних відбитків рук… дитячих рук! Вони вкривали стіни печери і, напевно, були пов’язані з обрядом ініціації древніх племен, дорослішанням їхніх дітей… а місце ініціації — це завжди місце смерті. Людина йшла в інший світ, до духів предків, щоб набратися у них мудрості й стати сміливою. Перейти на інший рівень… І тепер у цій печері, звідки колись люди давнини вирушали у свій небезпечний шлях, Кармен замкнена, ніби в пастці!

І тональ мовчить! Вона знову і знову кликала свого звіра, але ще ніколи не бувало такого, щоб кішка не відгукувалася!

— Допоможи! — прохрипіла дволична, чіпляючись за борти труни, на що привид брата лише мовчазно похитав головою.

Але дивився він так благально… ніби вона мала сама здогадатися! Але про що! Що з’явився повідомити їй дух Мігеля?.. Кармен знову оглянула переляканим поглядом усе навколо, намагаючись не закричати від жаху, коли побачила, що кілька мерців вибралися зі свого лахміття і потихеньку підбираються до Мігеля — але здається, він абсолютно нічого не боїться… Так, ці чорні відбитки рук, наскільки пам’ятала Кармен з розповіді екскурсовода, який колись водив її з групою по таємничій печері, — символізують смерть з ритуальної точки зору. А червоні — означають «війна або життя». Осторонь валялася різьблена маска, а поруч із примарним Мігелем стояло кілька скульптур. І в цих статуй блищали зелені вогники очей… Зелений колір означав магію смерті.

— Зачекай! — раптом осяяло Кармен, і вона затихла у своїй труні, раптом усвідомивши, що їй нічого не загрожує. — Це що ж, ти в біді? Чуєш? Ти в цій проклятій печері? Або в подібній до неї? Але… скажи мені хоч щось, Мігель!

— Допоможи… — вичавив він і зник, а Кармен відчула, що її затягує в холодну воронку, і темрява поглинає її.