Глава 8.4

Я йшла по нижньому світу невидима і невпізнана ніким. Йшла дорогою, по краях якої шипіли змії, і розуміла, що проходжу зараз той шлях, яким йдуть мертві. Ось тільки дивно —   кільця, яке могло відкрити цю дорогу, не було… Це означало лише одне —  я знову бачу марення наяву або ж ходжу уві сні… Це не може бути реальністю. Але все відчувалося і сприймалося як справжнє.

Попереду бігло кошеня, яке раптово перетворилося на маленьку собачку невідомої породи —  чимось схожу на чихуахуа. Течічі —  звідкись прийшло знання. Вимерла собака древніх майя біжить зараз перед нею і освітлює потойбічний світ рубіновими очима. Як дивно… ось хто дістався їй у супутники. Або це фамільяр? У чарівних казках про відьом у кожної поважаючої себе чаклунки є помічник —  ворон або щур, кіт або вовк… їй ось дістався течічі —  той, хто колись жив у цих краях і допомагав померлим пройти дорогу смерті.

Подорож до Міктлану зазвичай тривала чотири роки… Але зараз переді мною все це прокручувалося ніби на швидкій прискореній фотоплівці —  ось я пройшла між двох величезних пагорбів, які насунулися на мене, погрожуючи розчавити, поховати під завалами… Посипалися камені, затремтіла земля, і я побігла слідом за примарним собакою, щоб уникнути долі бути розчавленою камінням. Величезний крокодил виповз із ущелини, з неба впала змія, згорнувшись кільцями… але попереду вже виднілася пустеля і гострі гірські вершини. Пустелю слідом за своїм провідником я теж перетнула дуже швидко, дивуючись, навіщо мені взагалі потрібно перебувати зараз у нижньому світі, адже я… жива?

Адже я жива?

Хотілося кричати й плакати, ставити це питання всім духам і мертвим, але я розуміла, що це нічого не змінить — якщо я справді померла, то маю просто покірно йти слідом за собакою-поводирем і радіти, що той не покинув мене.

Пустеля закінчилася, і налетів крижаний вітер, такий сильний, що збивав з ніг, і я ледь повзла, ухиляючись від обсидіанових лез і величезних валунів… я відчувала себе ніби привидом, дивлячись з боку на те, як моє тіло сідає на спину течічі, а та пливе через широку підземну річку, щоб доправити мене нарешті до царства мертвих. До Міктлантекутлі.

На щастя, не довелося чекати місця в одній із дев'яти пекельних глибин… Течічі завив, закликаючи слідувати за ним далі. Здається, у мене тепер буде компаньйон у потойбічному житті. Я йшла як у тумані, не розуміючи, звідки в мені цей спокій, звідки таке прийняття? Може, сам нижній світ дарував це?..

Я обернулася, перш ніж покинути ці мертві землі, і побачила скелет із зубастим черепом, який поглинав душі померлих. Над повелителем підземного світу кружляли кажан і сова, а навколо повзали павуки. Пір'я сови, якими скелет себе прикрасив, тремтіло від невидимого вітру, а людські очі в його намисті втупилися прямо на мене.

Око з кривавими судинами лопнуло, і темрява розлилася навколо туманом, накрила з головою.

І я прокинулася, з відчаєм побачивши, що ліжко біля мене порожнє. Мігель так і не повернувся.