Глава 8.3

За вечерею панувала мертва тиша. Без господині дому, її примхливої дочки та Мігеля мені здавалося, що цей будинок спорожнів настільки, що схожий на старий занедбаний склеп. Я постійно мерзла, бо привид бабусі кружляв неподалік і заморожував навколо себе простір. А ще кошеня не відходило від мене ні на крок і викликало у тітки неймовірний жах та істерику.

— Звідки він узявся? — нарешті з огидою запитала вона, пильно оглядаючи дрібну нечисть, яка вже не особливо приховувала свою сутність і то розсипала навколо себе іскри, то виблискувала потойбічними вогнями в очах. — Ти хоч розумієш, хто це?

— Миле кошеня, ось хто, — вимовила я, кинувши швидкий погляд убік — до їдальні заходила служниця з тацею, на якій була тарілка, накрита високою кришкою.

Дівчина була надто бліда, як здалося мені, і її очі гарячково блищали на вузькому обличчі. Хвилюється? Але через що? Може, отримала догану від господині будинку, перш ніж та поїхала на відпочинок? Сеньйора була вельми сувора, і я не раз чула, як вона кричить на слуг, коли ті потрапляють їй під гарячу руку. І на кого ж тільки її діти схожі? Ніби вона їм мачуха, а не мати.

При цьому служниця ледь не впустила свою тацю, але тарілка дивом втрималася.

— Пробачте мені, сеньйорито, сеньйоро… — пробурмотіла дівчина ледь не в розпачі, немов її за цю помилку зараз випороли б на задньому дворі.

— Сеньйорита, — невдоволено виправила її Лусія, і служниця ще сильніше зблідла, щось тихо промовивши — здається, знову перепрошувала.

— Все гаразд… Магда?.. — з трудом згадала її ім’я я, а потім зрозуміла, що дівчина з новеньких, напевно, тому й соромиться, і переживає. — Можете йти, далі ми самі.

Її взагалі неймовірно бентежило те, що мені прислуговують, за мною прибирають і готують їжу… Я звикла до іншого життя, і всі ці аристократичні манери родини Герреро приводили в розгубленість. Я іноді просто не знала, як поводитися зі слугами, що говорити… не знала, що доречно, а що смішно. Звичайно, Мігель і його сестра майже завжди були поруч і в усьому допомагали, але ось зараз я залишилася одна в ролі господині цього величезного будинку, і якби не дворецький, який нечутною тінню ходив коридорами і роздавав вказівки всім навколо, невідомо ще, що було б. Я була розгублена і неймовірно ніяковіла. Особливо з огляду на те, що старий слуга сам поводився майже як аристократ, був вишколений і суворий, а дивився з-під лоба своїм воронячим поглядом так бентежно, що я зовсім не відчувала себе тут пані, скоріше — приживалкою. І від цього почуття хотілося сховатися у своїй кімнаті й вийти звідти, тільки коли повернеться хоч хтось із Герерро. Дивно, що Мігеля все ще немає…

Неймовірно —  але коли поруч опинялася звичайна людина, не маг, то котик ставав звичайним, ось і зараз, ледь увійшла до їдальні служниця, він занявкав, згорнувся клубочком на колінах й удав, що спить. Я вловила здивований погляд тітоньки, яка ледь стримувалася від коментарів. Але Лусія при покоївці не могла нічого сказати, тому лише кліпала своїми довгими віями та хитала головою, ніби привида побачила. Хоча саме це здалося мені найдивнішим — якщо тітка й володіє якимись здібностями, то чому вона не бачить, що поруч на стільці сидить стара мертва відьма?..

Служниця поспішно вийшла, залишивши тарілку з реберцями, і кошеня тут же заворушилося, знову розсипаючи навколо чарівні яскраві іскри, зашипіло на Лусію і відвернулося від неї.

— Не вам, тітонько, вказувати мені, що робити, що говорити і яких… тварин заводити. Ви вже зробили все, що могли.

Голос мій був холодний як лід. А ще Мігель все не повертався, і я починала хвилюватися. Знову взяла в руки телефон і спробувала додзвонитися, але марно — лише довгі гудки. Принаймні, апарат увімкнений, це вже добре. Але все ж… що могло статися, що наречений зник на цілий день. Ніколи такого не бувало, він якщо й затримувався десь, то завжди попереджав, хоча б повідомлення надсилав. А тут нічого. Могильна тиша. Телефон його друга, з яким він вирушив на розкопки в пошуках якогось неймовірно важливого для некромантів артефакту, був і зовсім вимкнений. Рауль Хіменес ніколи не подобався мені, але наречений був упевнений, що це не інтуїція, а нерви. Просто мені нібито не подобається все те, що пов’язано з магією смерті та її ритуалами. Рауль приєднався до магів не так давно, був похмурий і горбатий, небагатослівний. Кульгав на одну ногу і косив. Не надто приємна зовнішність. Може, саме тому він викликав не дуже позитивні емоції? Але я ніколи не помічала за собою, щоб я оцінювала людей за зовнішністю, тому списувала все на банальну недовіру.

— Зв’язку все ще немає? — м’яко запитала тітонька, зрозумівши, про що я замислилася.

— Ні, — коротко відрізала я і налила собі келих вина. Їсти зовсім не хотілося. Думки про обручку і дивне зникнення нареченого зводили з розуму: чи не пов’язані між собою ці дві події? Спочатку я хотіла зателефонувати Кармен, але потім стримала себе. Дівчина зараз у романтичній подорожі з Лопесом, не варто заважати їм розважатися. Та й брат її міг просто затриматися на своїх пірамідах, то й по всьому. Не помітив, як швидко минув час, захопившись археологічними дослідженнями, а може, забув телефон у машині… або загубив у печерах, хто знає?.. Треба взяти себе в руки й заспокоїтися. Все буде добре.

— Пам'ятаєш перстень, за допомогою якого ви запечатали мою силу? Камінь у ньому відкриває дорогу… до небезпечних місць. Не знаю, що розповідали родички, але якщо ви взяли цей артефакт…

— Навіщо б я його взяла? — здивовано підвелася тітонька Лусія, беручи собі ще порцію м’яса. У неї був чудовий апетит, що ніяк не позначалося на фігурі. — Зникло кільце Переходу?..