Глава 8.2

Я розгублено дивилася на скриньку, краєм ока помічаючи, як чорна грайлива тінь метушиться по кімнаті — то котиться по шторі, то стрибає по столу та всіх поверхнях, які тільки трапляються на шляху кошеняти, то перекидається, відштовхуючись усіма лапками від стіни… Я вже звикла бачити цю метушню і навіть не особливо переймалася, що малюк щось переверне… Адже варто було хвилюватися про набагато серйозніші речі. Кільця ніде не було. Його не було серед прикрас у шкатулці, не було на поличці, де стояли оніксові статуетки, не було на книжковій полиці, де іноді забувала я коштовності, не було у ванній кімнаті… ніде не було.

Я все переглянула —  і гардероб, і сувеніри, і навіть косметику в шухляді туалетного столика. Були всі намиста, перли та сережки, були всі ланцюжки та проста біжутерія. Було золоте кільце і смарагдовий гарнітур, які подарував на день народження наречений —  але бабусиного кільця, в яке, як з’ясувалося, мати вставила подарований Ла Муертою лазурит, — не було.

І від цього було дуже моторошно. Бо якби це звичайний злодій проник у кімнату — то він явно взяв би не простеньке кільце з недорогим каменем. Він взяв би смарагди й золото.

А від думки, що чарівний лазурит у недобрих руках, — хотілося вити й кричати, кидатися на стіни й дряпати своє обличчя, зовсім як Ла Йорона в моєму пророчому сні.

Тепер я не сумнівалася в тому, що це був не просто сон. Тепер знала —  це небезпечне і дуже страшне попередження.

Кошеня ледь не стукнуло лапкою по черепу, і той раптово клацнув щелепою. Блиснули зелені очниці. Кошеня злякано пискнуло і перевернулося на спинку, смішно махаючи лапками в повітрі.

— Я назву тебе Тінню, — сказала я. — Сомбра. Чуєш, малюку? Тобі подобається твоє ім’я?

— Що за дурне ім’я для цієї істоти? — пролунав скрипучий старечий голос, і я ледь не підскочила від переляку. — Буенос тардес, Рамона.

У жаху я обернулася на такий знайомий голос. Рамоною мене називали родичі з боку батька.

Біля етажерки з книгами та статуетками мерехтів примарний силует старенької жінки в традиційному мексиканському стилі — довга сукня з квітковим орнаментом і візерунчасте широке пончо з щільної темно-коричневої тканини. Комір був зав'язаний на червоні стрічки, а суворі чорні очі-маслини втупилися в мене. Ця бабця, що з’явилася з потойбіччя, не була моторошною чи жахливою, але раптовість її появи та вже другий привид за цей складний і такий важкий день виявилися для мене надто емоційними подіями, і я ледь не знепритомніла. Перед очима все попливло, начебто туман впав з усіх боків, а тіло стало м’яким і немов ватяним. Як я втрималася на стільці —не пам’ятала, лише виявила, що сиджу, важко дихаючи й вчепившись у спинку до побілілих пальців. А на колінах пищить і тулиться до мене кошеня, яке тремтіло, і шерсть його наїжачилася. Малюк зашипів, дивлячись на привида, і знову спробував сховатися за мою руку, мабуть, признаючи мене своєю новою господинею.

— Ти з дитинства підбирала всяку нечисть, — з огидою кинула старенька і блискучою хмаринкою підпливла ближче до мене. — Пам’ятаєш, як притягла додому демона перехрестя? Він теж мав вигляд… приблизно як цей милий котик… — Привид нахилився до котика, пильно дивлячись на нього, ніби вивчаючи, і очі світлішали, наповнювалися бурштиновим сонячним світлом, яке відбивалося у вікнах. День наближався до заходу.

— Не пам’ятаю, — трохи нервовіше, ніж слід було б, відповіла я. Позаду була стіна, і відсунутися не вийшло б, хоч як би я того не хотіла. Від привида віяло холодом, я відчула запах затхлої білизни та болота. — Я взагалі, як з’ясувалося, багато чого не пам’ятаю, бо хтось із моїх родичок, — мій її голос став зловісним шепотом, — вирішив мені пам’ять підчистити… і не тільки пам’ять!

І я погладила свого кошеня. Нехай воно навіть нечисть. Але ж зрозуміло, що не злісна і не з нижнього світу. А тварина ніби відчула перший теплий порив, голосно замурчала, а від її чорної шерсті раптом полетіли золотисті іскри. Вони, наче метелики, танцювали навколо здивованої мене, але зникали, не долітаючи до килима.

— Кажу ж — нечисть, — якби привид міг плюнути, то він так і зробив би. — Гаразд, розмова у нас не про те…

— А про що?.. — вже сміливіше спитала я, піднявши голову й пильно дивлячись на ту, яка за життя наводила на мене дикий жах. Я так боялася завжди залишатися наодинці з божевільною старою, яка весь час палила у своєму будиночку дивні смердючі трави, перемивала якісь кістки і наряджала в модний костюм і сомбреро мертвого дідуся-мумію. —  Я все ж хочу почути від тебе, бруха, навіщо ти закрила мені доступ до сили? Адже це була ти, не мама, я не вірю, що боязка жінка, яка жила у твоїй тіні, могла б ухвалювати такі важливі рішення сама. Навіщо ти це зробила?.. Ще й залучила до справи чужу твоєму роду відьму? Боялася сама?

— Я хотіла тобі кращого життя, — знітилася примарна бабця. — Хотіла, щоб у тебе був шанс завести нормального кота, а не ось це чудовисько… — кивнула вона на нечисть, яка почала себе вилизувати, блискаючи недобрими зеленими оченятами в бік непроханої гості.

— А може, варто було запитати мене, чого хочу я? — з тугою запитала я. І дивлячись на духа, раптом відчула, що злість і лють минули, зникли, розтанули, як ранковий туман над рікою. Залишилася лише безмірна ніжність, якої я ніколи не відчувала у звичайному житті, поки бабуся була жива.

— Пробач мені, — цілком щиро сказала та, наближаючись до мене. Простягнула примарну руку, немов хотіла погладити мене по волоссі, але лише прослизнула туманом, а я відчула порив холодного вітру.