Глава 7.7

— Що за… — Тітонька вилаялася, що не було їй притаманно, і здивовано озирнулася навколо, ніби помічаючи зміни у світі. Ось дивний зелений туман повзе спритною змійкою за пам’ятник Рікардо, ось чорний птах дивиться блискучими дивовижними очима, сидячи на верхівці одного з пам’ятників, ось яскравий папуга зовсім по-людськи сварить тих, хто ходить біля його улюбленого дерева… а силуети людей біля сусідньої доріжки, що веде до старовинного похмурого склепу, схожі на роботів — ледь йдуть, повільно і ніби механічно розгинаючи ноги.

Світ ставав на місце, прогалина між ним і Міктланом зачинялася — але ніби зі скреготом і скрипом. Я витерла сльози й сміливо подивилася на жінку, яку, виявляється, ніколи не знала.

— А ось це ти мені розкажи, тітонько, що за… — І не моргнувши оком, повторила витіювату конструкцію, яку щойно вимовила Лусія.

Та закліпала своїми довгими нафарбованими віями й зняла капелюх. Почала обмахуватися ним, наче віялом, нервово поглядаючи на папугу, що бурчав на пальмі. Наче їй стало дуже спекотно. Або ж вона хотіла зайняти руки й відвернути мою увагу, поки придумує, що сказати.

— Я впевнена, ти вже все зрозуміла, — так само спокійно я встала з лавки й наблизилася до пам’ятників. Поправила вінок, який сьогодні приніс Рікардо. Яскраво-помаранчеві пелюстки тремтіли під легким вітром, і над кладовищем все ще витав запах потойбічного світу. І відлуння його долинало здалеку — ніби шепіт океанських хвиль або шелест сухого осіннього листя був голосом духів і мертвих, які не хотіли йти.

— Значить, ти прокинулася, — гірко посміхнулася Лусія, і її рука з капелюхом безвольно звисла батогом уздовж тіла. Погляд спрямувався на пам’ятник сестри. Чорноволоса красуня років сорока, з довгим кучерявим волоссям — зовсім як у мене — дивилася з фотографії й посміхалася. Лусія обережно погладила фото, окреслила овал обличчя сестри тонким нігтем яскраво-червоного кольору. — Вона просила мене закрити твою силу. Запечатати.

Голос тітоньки затремтів, але я їй не вірила.

Занадто награно. Занадто фальшиво.

— Моя сила прокинулася ще раніше, майже рік тому, — кинула я, продовжуючи свердлити обуреним поглядом сеньйору. — Ось тільки пам’ять повернулася лише сьогодні. Я навіть… Навіть припустити не могла, що ти так зі мною вчинила!.. Я рік тому… я ж мало не збожеволіла, коли почала чути й бачити привидів та Ла Муерту! Я думала, я божевільна! Мені снилися жахливі сни, я… я ледь не згубила Мігеля, бо не вірила в його розповіді про Міктлан і ворота в потойбічний світ! Я… я могла стати винною в тому, що ці ворота не запечатають! Лише випадковість спочатку привела на мій поріг пораненого мага смерті, а потім… потім допомогла пройти моторошний ритуал повернення сили!

— Доля, — знову криво посміхнулася яскравими губами Лусія і якось дивно, немовби з жалем, поглянула на мене. — Це не випадковість була, а доля. Від неї не втечеш, не сховаєшся. Не втечеш… не поїдеш в іншу країну. Про це говорила твоя бабуся, мати батька… Про це повторювала мені сестра… але я не вірила. Я сподівалася, що долю можна змінити. І тому зважилася на цей ритуал. І тому приспала твою силу. Я так хотіла, щоб хоча б у тебе було нормальне життя!

Я важко зітхнула і спробувала придушити свою злість, на мить замислившись над словами тітоньки. А може, в чомусь вона права? Може, і справді Лусія не бажала зла?.. Адже й сама я не так давно боялася іншого світу і магії… не хотіла приймати той факт, що моя доля — потойбічні дороги Ла Муерти.

А тепер так боляче й гірко, наче гострий осколок скла встромили в серце. Наче зрадили найближчі люди… хотіли добра? Але хіба — відібрати частину тебе, забрати твою сутність… це допомога? Це — добро? Невже вони не розуміли, самі будучи брухами, що залишають мене беззахисною перед тим світом, який одного дня все одно увірветься в життя?..

— Я не вірю тобі, Лусія, — глухо відгукнулася я. Взяла з її руки вінок і поклала на надгробок матері. — Ходімо звідси. Я не хочу, щоб вони бачили нашу сварку.

— Добре, — покірно кивнула жінка і ніби відмерла, змученим поглядом оглянувши могили. Одягла капелюх і чітким, впевненим кроком пішла геть.

— І буде краще, якщо ти якнайшвидше поїдеш з Акапулько, — кинула їй услід я і пішла в інший бік. Було байдуже, як тітонька дістанеться до особняка Мігеля. Хотілося знайти нареченого й обговорити з ним усе це.

А потім зайнятися пошуком обручки. Серце тривожно нило, передчуваючи біду.