Глава 7.6

Яскраво спалахнула свічка на надгробку брата, висвітливши його фото та епітафію — рядки з Лорки, якого той так любив за життя. Я заплющила очі, порахувала до десяти, розплющила — привид нікуди не зник. І запах прогорілого багаття та попелу, спаленої кістки та старого склепу став тільки сильнішим. Туманна змійка, виблискуючи червоними оченятами, проповзла по надгробку, прямо по засохлих квітах, які минулого тижня приносила я братові, зупинилася біля його ніг — напівпрозорих, як і належить привиду, — а потім обвила його литку, завмерла.

Рікардо Ауреліо Фальконе. Роки життя… всього двадцять. Пішов таким молодим. А тепер стоїть привидом біля могили і посміхається найвідкритішою і найземнішою усмішкою, яку тільки можна собі уявити на мертвому обличчі.

Тітонька Лусія, як і раніше, кам’яною статуєю стирчала між надгробків, і обличчя в неї було таким… смішним. Брови зведені, очі вирячені, ніби вона побачила щось страшне або дуже дивне… яскраво-червоний рот привідкритий… А руки розкинуті, ніби вона збиралася злетіти.

Я прислухалася — світ завмер, застиг. Ні травинка не ворушиться, ні пташка не кричить… люди, які наводили порядок біля своїх померлих рідних трохи подалі — теж завмерли, як і тітонька. Значить, я потрапила в якусь тимчасову аномалію.

Чи мене… затягнули? Що від мене потрібно мертвому світу, який дивиться зараз широко розплющеними темними очима брата? І — чи це взагалі брат? Чи якийсь злий дух підземного світу надів маску, щоб підібратися до мене ближче?

Я обережно зробила крок назад.

Ще один.

Хрускіт гілки під ногами. Різкий запах маргариток б’є в ніс, пахне лавандою. Небо — ніби сині осколки лазуриту — падає й кружляє, розбивається синіми крихтами. І бурштинові промені сонця пропікають тіло, катують і мучать… Навколо спалахує примарне полум’я, закриваючи і кладовище, і склепи з хрестами на могилах рідні… і застиглу статуєю тітоньку… Тільки десь далеко ніби чується бій барабанів і стукіт кісток… Або це кастаньєти? Неясно… занадто далеко, не розібрати…

Звиваються змії підземного світу… і ощирився череп, прикрашений червоними та жовтими трояндами, і цей вінок раптом чорніє, обсипається попелом…

— Не смійте… — чую я різкий юнацький голос, такий до болю рідний і вже — здавалося — забутий… — Геть, мерзото!..

Потім якась тарабарщина, суміш звуків і собачого гавкоту, гуркіт литавр і какофонія з безлічі дивних криків і сміху… стогон несеться під жовтим небом підземного світу, і каркання ворон раптом перебиває його, але теж стає лише відлунням. А голос брата все мчить і мчить разом із зграями ворон, тоне у вогняних річках, що зміїними кільцями звиваються навколо мене… І я знову заплющує очі, ніби не бачити — означає вирватися на свободу.

Не дивись в очі демонам — і вони теж не побачать тебе. Стара добра істина.

Гул потроху стихав, запах гару ставав слабкішим, аромат квітів дражнив мене і кликав за собою, але я прекрасно розуміла, що це теж може бути ілюзія, тому не ворушилася… Здригнулася, коли відчула порив крижаного вітру і холодна рука торкнулася зап’ястя.

— Буенос тардес, Джовансіта, — м’яко привітався брат, і я наважилася розплющити очі.

Дивилася на брата, на свого красеня Рікардо, у якого колись були закохані всі мої подружки й однокласниці, і не вірила своїм очам. Відчувала, що зараз розридаюся, як тоді, коли знайшла пораненого хлопця на порозі будинку. Офіційна версія — сутички бандитів, і поліцейські стверджували, що її Рікардо був замішаний у недобрих справах… це я підслухала, коли мене відправили геть під час допиту батьків… О, я завжди вміла добре ховатися… і ходити безшумно.

Може, вже тоді мені допомагала Ла Муерта? І зараз, без страху, лише з болем і докором дивлячись у рідні очі, я раптом усвідомила — я ходила тоді дзеркалами! І саме звідти, із задзеркального світу, змогла підслухати цю розмову. Поява привида на старому кладовищі Акапулько ніби розблокувала старі спогади.

— Іди за мною, — шепотіла мені тоді жінка в яскравій квітчастій сукні з оборками, закутуючи кістляві плечі в яскраво-червону шаль і ховаючи білий череп під вінком троянд і густими вуалями… Чорні, візерункові, вони завішували її обличчя, щоб я не злякалася?

— Навіщо? — запитала тоді я, довірливо дивлячись на красиву сеньйору, яка простягнула мені, десятирічній, шматочок блискучого каменю — здається, то був лазурит. — Хто ти?

— Я — ти, і твоя мати, і бабуся, всі твої предки, які коли-небудь жили на цій землі й за океаном… — загадково відповіла Ла Муерта, і невидимий вітер похитав її спідниці. — Я хочу подарувати тобі одне вміння… Колись воно знадобиться. Бажаєш навчитися бути невидимою?..

— Так, — кивнула тоді я і безстрашно взяла за руку Смерть і ступила за нею в раму величезного старовинного дзеркала, що висіло в коридорі.

Голоси лунали з вітальні, мама плакала, батько щось заспокійливо говорив, різкий голос поліцейського здавався таким чужим у цьому домі…

А я йшла по гострих осколках скла, і в кожному бачила своє поламане відображення, немов обличчя перетинали потворні шрами.

Але страшно не було, це я зараз дуже добре пам’ятала.

Було… цікаво.

Легко.

А від сеньйори у вуалі та вінку духмяніло трояндами та ваніллю.