Глава 7.5

Цвинтар зустрів яскравим сонцем і могильною тишею. Мені залишалося лише дивуватися — навіщо це тітонька вирішила відвідати мертвих родичів, якщо боїться їх як вогню? І Потойбіччя теж — боїться. Це видно… з того, як вона іноді озирається, як мружаться її очі, коли вдивляється в тіні, що згущуються серед соковитої зелені та могильних плит… як тремтить її голос, коли вона веде свої порожні світські бесіди ні про що… Але прекрасна струнка білявка йшла попереду, вибиваючи крок, і дрібний стукіт її підборів здавався звуком цвяхів, що забиваються в труну.

Жахливо.

А ще страшніше — усвідомлювати, що ця жінка мені абсолютно чужа. Навіщо приїхала? Чого хоче? І я злилася, що доводиться витрачати час на те, щоб розважати непрохану гостю.

По каменях повзали спритні маленькі ящірки, на листі виблискували краплі після ранкового дощу, а скорботні статуї ангелів і святих проводжали живих порожніми поглядами. Пам’ятники були барвистими й яскравими, і через це ще неприємніше було ловити їхні «кам’яні» погляди. Цвинтар нагадував невелике незвичайне містечко… і, на диво, не навіював смутку.

Каплиці, склепи, усипальниці… Я йшла зі своєю супутницею до могили матері та батьківської родини, і чомусь тривога все сильніше стискала серце. Тріпотіли на вітрі різнокольорові прапорці, розвішані над пам’ятниками та доріжками, надгробки та хрести мінялися на шляху… Іноді на лавках сиділи смагляві люди, що явилися відвідати своїх померлих. Хтось прийшов прибрати, хтось — приніс квіти та частування…

— Я вже хочу прекрасну «маргариту», а не це все… — Лусія раптом нервово махнула рукою з затиснутою в ній пишною квітковою гірляндою, немов відганяючи щось невидиме.

— Але навіщо тоді ти вирішила йти на кладовище? — здивувалася я.

— Я не казала? — обернулася на ходу тітонька, поправляючи вільною рукою свій витончений капелюшок. — Мені наснився сон.

О так, з іронією подумала я — це справді привід вирушити до мертвих!

— Мені снилося прокляте місто, все усипане попелом, — продовжила Лусія, блискаючи очима, — і все місто складалося з великого собору, базару та кількох страшних облуплених будівель, за якими йшли маленькі будиночки яскравих кольорів — фіолетові, помаранчеві, сині… Я йшла і не бачила нікого в цьому місті. Тільки духи мертвих визирали з вікон, а на порогах стояли кістяки, вбрані у свої найкрасивіші сукні та сорочки. Було так моторошно, але я ніяк не могла прокинутися — хоча розуміла, що всього цього не існує. Потім небо закрила чорна хмара, і жінка в чорному почала обходити будинки й стукати в кожні двері. Її мереживна мантилья була старовинною, хоча сукня — цілком сучасна. Але потім я побачила під вуалями, коли вони злетіли від поривів вітру, що в неї замість обличчя череп... Я втекла від неї, мчала вулицею між цими будинками… Одна будівля привернула мою увагу. Над дверима висіла вивіска «Медико», але поруч на стіні красувалося зображення Мадонни з немовлям Ісусом. Мабуть, це означало, що не завжди тобі може допомогти лікар, але треба вірити в допомогу згори… Далі була мілководна річка, де якісь жінки прали білизну, стоячи по коліна у воді. Серед каменів стирчали з землі високі жердини з натягнутими між ними мотузками, на яких сушилася закривавлена білизна…

— Поганий сон, — тихо відповіла я, коли тітонька замовкла і повільно пішла далі. — Але це всього лише сон…

І подумала — але ж мені теж приснився сьогодні «лише сон», після якого прокинулася Га-Уциль… Дивно це все. Тривожно. І раптом зрозуміла, що на пальці немає обідка кільця, бабусиного подарунка. Спіткнулася, але відчула крижану руку Лусії, тітонька не дала впасти.

— Все гаразд? — запитала вона співчутливо.

— Так… — розгублено прошепотіла я. Напевно, я забула обручку в скриньці… я іноді знімала її… але дуже рідко. Захотілося кинути все, щоб помчати додому й перевірити. Мій погляд ковзав навколо, поки не зупинився на надгробку у вигляді собору з морських мушель. На мить здалося, що там стоїть юнак у яскравій червоній сорочці та широкополому капелюсі. Незрозуміло знайомий… Моргнула — нікого. Дивацтва тривали, коли величезний зелений папуга зірвався з найближчої пальми і з пронизливими криками кинувся на Лусію. Та махнула своїм квітковим вінком і вилаялася так, як, напевно, лаються тільки в нетрях Мехіко. Я лише брови підняла і спробувала приховати посмішку — я й не знала, що тітонька вміє так лаятися. А на вигляд леді.

Знову зіпсувала настрій думка про каблучку, але я прогнала її. Напевно, просто забула в скриньці.

— Здається, прийшли, — раптом тихо сказала Лусія, а папуга дзьобнув її вінок і полетів, верещачи.

Серед яскравої зелені було кілька могил і майже однакових білих надгробків у вигляді будиночків. Кам’яні плити прикрашені кам’яними квітами та візерунками, на них темніють написи — імена, роки життя… слова прощання та кохання. Я раптом відчула, як в горлі встав клубок. Я так рано залишилася сама! Усі, усі вони мене покинули…

Тітонька встала біля вівтаря для свічок і завмерла на якийсь час, немов подумки розмовляла зі своєю сестрою. А потім… потім я побачила яскравий вогняний спалах — і світ навколо зупинився, кольори й фарби вицвіли, ніби на старій фотографії… а з-за надгробка брата вийшов привид у червоній сорочці й сомбреро.