Глава 7.3

— Я рада, що ти повернулася, — присіла я біля черепа Га-Уциль, радісно посміхнувшись. У серці й справді була дивовижна ніжність. І страх зник. Адже присутність поруч духа предка завжди додає сил.

— На твоєму місці я б не був таким радісним, — похмуро сказав Мігель, розглядаючи щось у вікні. — Вона відчула біду, от і прийшла…

— Біда прийшла б все одно, — відповіла рівним тоном я, обережно торкнувшись холодного черепа, який після цього засяяв ще яскравіше. — Невже ти не розумієш, що першопричина — не в привидах?..

— Може, ти й права, — зітхнув некромант. — Але чому вся ця чортова метушня починається напередодні нашого весілля? І навіщо моя сестра попленталася до пірамід?..

— Тональ кличе її, — відреагувала одразу я, кинувши на нареченого швидкий погляд. — Якщо в тонкому світі щось відбувається і духи прокидаються, значить, друга душа хоче насититися силою. А де ще її знайти, як не в холодних підземеллях або на схилах пірамід, де колись були такі величезні сплески магії… Та й День Мертвих… Завжди, коли він наближається, трапляються неприємності…

— Тональ… — задумливо промовив Мігель. — Знаєш, коли ми були дітьми і я вже міг ходити на Ту Сторону та чути духів, я мріяв знайти другу душу. Звіроподібні двійники людини, тотемні тварини — володіти ними здавалося мені величезною владою та могутністю… Скажу більше, я мріяв стати нагвалем.

— Чаклуном, який перетворюється на цю тварину за своєю волею, а не тільки коли дух приходить до людини? — підняла брови я і наблизилася до мага. Ніжно обійняла його, поклавши голову на плече. Мовчазним жестом хотіла підтримати його відвертість — Мігель ніколи не розповідав про це. Ловити душу — небезпечно. І багато хто виходить із битви переможеним.

І втрачає власну душу.

Як Мігель зумів залишитися людиною? Адже справжній тональ, двійник людини, з’являється разом із її народженням… У людини й тоналя спільна доля. Неможливо зберегти душу, якщо покличеш… кого? Демона?.. Чому ніхто не розповів Мігелю, як це може бути небезпечно?

Під моєю долонею билося його серце, рівно, спокійно… ніби він зовсім не хвилювався, згадуючи ті події.

— Мені пощастило, — посміхнувся він, повертаючись до мене. — Демони не відгукнулися на мій заклик.

Я дивилася в його темні, як безодня, очі й не вірила, що хтось міг взагалі зважитися на таке божевілля. І залишитися людиною при цьому.

— Якби ти знала, як я заздрив сестрі… Як мріяв відібрати її другу душу… якщо вже доля не дала мені мого тоналя… Добре, що вчасно я зустрів свого наставника, і він зумів зупинити мене.

Голос Мігеля був сповнений туги й жалю. Але хіба треба сумувати? Я пораділа, що все колись склалося так, як склалося. Що юний некромант зустрів старого індіанця, який вміє розмовляти з духами і ходити місячною дорогою, що веде до їхнього світу, що він зміг допомогти магу стати таким, яким він є — справедливим і чесним. Згадалося, як на початку знайомства я не надто довіряла некроманту, немов відчувала ту темряву, яка колись оселилася в його душі.

Вона нікуди не зникла, та темрява. Вона стала його частиною. Він прийняв її і зрозумів. Вивчив. Навчився з нею справлятися, змусив служити собі. Завдяки цьому посилилася його магія. І тільки рівновага в його душі, яку він знайшов під час свого шляху та навчання у старого мага, — тільки це дозволило йому стати тим, ким він став. Тепер він — найкращий маг смерті в Мексиці, а може, й за її межами. І я пишаюся ним. І тим, що теж змогла доторкнутися до його магії, змогла навчитися багато чому з того, що вміє він… адже як я боялася! Як не хотіла тоді, майже рік тому, брати участь у ритуалі, який зробив мене адепткою смерті… Як боялася дивитися в дзеркала і бачити там Ла Муерту… Але від долі не втечеш, не сховаєшся.

Її можна лише прийняти. І спробувати переграти.

Тому він правий — що б не сталося, я буду рада допомозі з Тієї Сторони. І цінуватиму цю допомогу.

— Дякую, що розповів, — прошепотіла я, усміхнувшись. — Для мене це дуже цінно. Не кожен може визнати свої помилки. А виправити їх — тим паче.

— Ну що, як думаєш, твоя тітонька вже відпочила і готова до невеликої екскурсії? Можемо показати їй місто… Ти казала, вона дуже давно не була в Акапулько.

— Років десять точно. Добре, я піду покличу її, ми чекатимемо на тебе в саду, коханий.

І доторкнувшись до його губ легким поцілунком, а потім кинувши ще один радісний погляд на череп Га-Уциль, я попрямувала за тіткою. Але в серці все одно дряпалися кішки. Щось із цим приїздом було не так.