Глава 6.1

Шепіт, схожий на шипіння змії та шелест океанських хвиль, долинав звідусіль — лився з чорного оніксового неба, плив по сріблястій гладі вод, летів світом із подихом вітру. Гарячого, спекотного, палючого. Південного вітру, який може спопелити.

У дзеркалі оживають тіні й марення, вищиряється череп, кружляють сузір’я й падають зірки. А за межами рами була темрява — густа, липка, жива... Як завжди, з дзеркала з’явилися тіні іншого світу. Як завжди, дзеркало стало воротами в інший світ.  

Хто розмовляв зі мною в цю спекотну небезпечну ніч, наповнену запахами солоного океану, хто шепотів про смерть і про те, що колись люди жили вічно?.. Хто турбував дикими стародавніми піснями і кликав на вершину піраміди, оповитої ліанами?

Або це… лише сон?

Міктлансіуатль — богиня підземного світу. Дружина Міктлантекутлі, яка правила разом з ним у дев’ятому пеклі Міктлана. Білий скелет у спідниці з гримучих змій з’явився до людей у День Мертвих. І він йшов узбережжям, не відкидаючи тіні, перебуваючи одночасно у двох світах, — верхньому та нижньому. Міктлансіуатль — та, що дарувала дар бачити мертвих і розмовляти з ними. Міктлансіуатль — яка тепер є частою гостею в моїх снах.

Але я все одно боялася її. Я намагалася не показувати цього, дивлячись на білий череп з червоними спалахами в очницях, намагалася посміхатися і приховувати свій страх. Я знала — це всього лише сон. Я більше не піду в нижній світ, я… Я буду обережна.

І уважна. І розумна. І ніколи не дозволю воротам пекла відкритися знову.

Рука потягнулася до амулета з оніксу, що висів на товстому шнурку, але я відчула лише прохолодну шкіру. Страх блискавкою пронизав серце, а в очницях Смерті спалахнуло моторошне нефритове полум’я.

Ніби вона здогадалася, що її жриця не зберегла ключ.

— Я знайду, я поверну! — прошепотіла я, не відчуваючи під ногами землі — вона провалювалася в хиткий пісок, ніби тонула в болоті… — Я поверну! Я не дозволю…

Але Смерть — зла і ревнива. Небезпечна. Мстива. Вона нікому ніколи не дозволить порушити дану їй обіцянку.

Я побачила їх зараз — тих, хто намагався обдурити богиню підземного світу… бачила їхні муки й страх… вони отримали вічне життя. Точніше — не-життя. Світ, сповнений полум’я й темряви. Сповнений отруйних змій… Світ — ворота, які можна відчинити чаклунським оніксом.

Його вже викрадали. І знайшли. І зараз він захований у надійному місці. Він ніяк не може висіти на шнурку на моїй шиї! Він навіть має інакший вигляд… І коли я усвідомила це у своєму сні, то відразу стало легше дихати… а поруч з’явився величезний чорний кіт. Тональ. Дух-помічник. Такий знайомий. І такий… справжній. Йому можна довіряти.

Зовнішність богині почала змінюватися… Ось уже з’явився на черепі яскравий макіяж, на голові — багатошарові гірлянди квітів… змій замінили пишні спідниці з воланами… Міктлансіуатль покидала цей світ під поглядом дивного чорного кота, який повільно підходив до мене. Оберігаючи? Обіцяючи захистити?

Здалося — чи я колись уже зустрічала цю граціозну кішку з блискучою гладенькою шерстю й очима помаранчевими, як чорнобривці, що прикрашають могили в День Мертвих?

Кішка замурчала, але незабаром цей утробний звук перейшов у дикий вереск. Я ледь не оглухла… і прокинулася, мружачись від яскравого сонця, що лилося з вікна. На ліжку сиділо худе кошеня — чорне, як вугілля. Воно дивилося на мене яскраво-жовтими очима і жалібно нявкало.

— Звідки ж ти взявся? — розгублено прошепотіла я і погладила малюка.

А серце тривожно билося від страху. Смерть приходила, щоб про щось попередити.