Глава 5.4

У музей, влаштовувати засідку на нашого вбивцю, мене не взяли. Я й рада була — надто втомилася після цих бурхливих, насичених подіями днів. В обід, після ритуалу на кладовищі, ми привели себе до ладу й вирушили до музею, щоб здійснити офіційну передачу рубіна сеньйорі Єві Монтенегро. Де Мігель примудрився дістати точну копію Серця Богині — я не знала, але у магів свої секрети. А якщо їм допомагають древні — то впевнена, знайти цю підробку або створити її було нескладно. Потім виявилося, що це Га-Уциль принесла другий рубін під час ритуалу закриття воріт —  її допомога була неоціненною, і я вже не боялася її. Навпаки, хотіла дізнатися більше про її життя і чари, почати вивчати магію, щоб не бути сліпим кошеням у цьому світі, сповненому чудес і чарів.

Церемонію вручення рубіна відвідало безліч людей, блищали спалахи фотоапаратів, галасували журналісти, суворі поліцейські про щось розпитували Лопеса і, здається, він встиг їм розповісти про свій план щодо затримання злочинця. Все це пролетіло переді мною як кадри кіноплівки, я після ритуалу втратила чіткий зв'язок з реальністю і відчувала себе як уві сні. Все здавалося ірреальним, дивним і диким. Так і марилося, що за кожним деревом ховаються привиди, а з землі ось-ось вилізуть чудовиська зі старих ацтекських казок.

Тож я раділа, що ввечері та вночі зможу відпочити. І побути на самоті.

Але мрії не збулися. Ледь я влаштувалася на дивані у вітальні з чашкою чаю та піцою, як у двері постукали. Досить наполегливо. Голосно. Я знала, що Мігель відправив охороняти мій будинок Дієго та Романа, тому не боялася відчиняти.

— Сподіваюся, це хоча б людина, — зітхнула я, кинувши швидкий погляд у дзеркала, де в тінях і блискучих лабіринтах танцювала Ла Муерта під музику, яку чула лише вона. Блищав білизною її череп, червоніли пелюстки троянд, розлітаючись з її волосся і повільно опадаючи… Кілька штук криваво виблискували на підлозі біля дзеркала, потрапивши в наш світ. Як їй знову вдалося відкрити портал — я не знала. Але це мене більше не турбувало. Після ритуалу в печері, після набуття сили я більше її боялася.

Я дійшла до дверей і обережно подивилася у вічко. На порозі стояла Карменсіта, ховаючи щось за спиною. Сподіваюся, не мачете. Скуйовджене чорне волосся ніби стало ще коротшим, а пошарпану джинсову куртку вона ніби відібрала у безхатченків. Так і не скажеш, що це багата спадкоємиця Герерро!

— Привіт, — відчинила я двері й доброзичливо посміхнулася. — Я рада, що ти прийшла.

— Невже? — пирхнула вона глузливо. Блиснули темною смарагдовою зеленню її незвичайні очі, що час від часу змінюють відтінок.

Вона навіть у своєму людському вигляді була схожа на витончену чорну кішку.

— Заходь, у мене є піца.

— А у мене вино, — дістала вона з-за спини пляшку білого сухого.

— Чудово, — посміхнулася я і відступила, пропускаючи її в дім. Звичним чіпким поглядом оглянула вулицю, ніби боялася навали скелетів. Але вечірня імла, на щастя, була спокійною й тихою. Біля хвіртки маячив силует одного з магів. Я зачинила двері й пройшла до кімнати.

— Весело у тебе, — вказала дівчина на дзеркало, де посміхалася Смерть.

— Ти її бачиш? — здивувалася я, прямуючи за келихами.

— Я багато чого бачу, просто не люблю про це говорити, — кинула вона, сідаючи за стіл і беручи шматок піци.

— Тобто про те, хто твій брат, ти знаєш? — уточнила я, обернувшись. Мені здалося, що приховувати далі що-небудь сенсу більше немає. Тим більше мені було дуже цікаво, що ж Кармен за істота. І раптом Мігель теж… перевертень, а не тільки некромант? Від думки, що одного разу у своєму ліжку я можу виявити ягуара або кота, мені стало зле.

— Ну точно не двоєдушник, — посміхнулася дівчина з набитим ротом. — Я в родині одна така… Так вийшло. Колись я розповім тобі цю дивовижну історію, як я опинилася в примарних джунглях… А ти така сама, як Мігель? Та, що ходить за межу? І ти справді бачиш мертвих? — у її блискучих очах був щирий інтерес.

— У мене навіть є череп, що розмовляє, — я кивнула на Га-Уциль, яка зараз здавалася звичайним черепом. — Але він зараз не в настрої. Був важкий день.

— Розумію.

— Що ти робила на кладовищі, Кармен? — зважилася запитати я.

Вона на мить заціпеніла й відклала піцу. Взяла запропонований мною келих і одним махом випила до дна.

— Шукала вампіра. І як бачиш, знайшла. Справа в тому, що після зникнення рубіна з музею, у нас вдома почали відбуватися дивні речі. Хтось перевернув мою кімнату, я бачила тіні в саду. А одного разу мене вдарили статуеткою — мабуть, завадила… впевнена, що це вбивця шукав артефакт. Він думав, що це ми його вкрали. Як і твій Лопес. Адже він теж звинувачував нас. Ну ось і всі так вважали… Що ми повернули собі, так би мовити, своє.

— Зрозуміло, — видихнула я. Цілком логічно. Добре, що мати й сестра Мігеля не постраждали.

— Як думаєш, у них все вийде? — запитала Кармен, кинувши на мене швидкий погляд.

— Ти про засідку в музеї? Думаю, так. З Мігеля й Аугусто вийшли хороші напарники.

— Братик вирішив теж стати приватним детективом? — звела брови Кармен.

— Не знаю. Але хлопці, здається, подружаться.

— Ну й добре, — загадково посміхнулася дівчина, — я буду рада, якщо сеньйор Лопес стане частим гостем у нашому домі.