Глава 5.3

На кладовищі вранці стояв дивний потойбічний холод. Я змерзло здригнулася, проходячи повз сірих кам’яних ангелів, прикрашених червоними квітами. Усе кладовище потопало в букетах, усюди на могильних плитах або навіть на землі стояли свічки, лежали іграшки та цукрові черепи — люди тут шанують померлих.

І доторкнувшись до мертвого світу, я почала краще розуміти —  чому. Цей страх і повага —  вони в крові людей, вони дісталися їм з материнським молоком. Вони походять із тієї темряви прадавніх джунглів, де й донині височіють ацтекські піраміди, занедбані й забуті, але все ще сповнені сили. Там, де колись лилася кров на вівтарях, де такі, як Га-Уциль, вмирали заради примарного благоденства свого племені.

Череп все більше мовчав, лише блищав очницями. А коли ми наблизилися до воронки —  того місця, де чекав на нас привид сеньйорити Мерседес, і де пролилася її кров, образ смаглявої довгокосої жінки знову виринув із туману і простягнув руку, щоб взяти рубін —  своє серце.

Роман і Дієго, у вже звичних для мене плащах, чекали на нас на місці. Вони підготували все до ритуалу, намалювали пентаграму та розставили свічки, тож ми з Мігелем могли не гаяти часу й одразу взятися за чаклунство. Лопеса ми залишили охороняти стежку, що вела сюди, щоб ніхто не завадив нам. Від мене, як з’ясувалося, не вимагалося нічого надприродного чи моторошного, як під час ініціації в печері з древньою богинею. Я мала просто заплющити очі й взятися за руки з магами, щоб живити їх своєю силою під час ритуалу.

Я була рада, що не доведеться дивитися — боялася того, що побачу. Мені вистачало моторошних звуків — скреготу пазурів по надгробках, звіриного реву і клацання зубів… вистачало запаху — різкого, полинового, з присмаком крові та залізної окалини. Немов земля біля мене розверзалася і звідти намагалися вибратися демони пекла. Я відчувала холодні як лід долоні магів, чула гортанний голос Мігеля, який невідомою мені мовою викрикував заклинання і іноді жалісно щось тягнув на одному вдиху. І в мені піднімалося щось дивне і дике, ніби пробуджувалася та сама сила, про яку говорив Мігель і яку я тепер все життя носитиму в собі. Моє серце билося, наче підстрелена пташка, горло перехоплювало холодними поривами вітру —  але звідки він тут, якщо восени в Акапулько ще спекотно?.. Я намагалася не думати про те, що відбувається навколо.

І не розплющувати очей.

Навіть коли ноги торкнулося щось крижане і слизьке —  ніби змія обвила мою щиколотку. Навіть коли по щоці невидима істота провела гострим кігтем —  але не зачепила, не поранила… Навіть коли долинув запах горілого тіла і шерсті, старої гробниці й болотистої вологої землі… навіть коли щось опустилося мені на плечі тонкою чаклунською павутиною… Дрож пробіг по спині й оповив талію —  ніби жива ліана. І мої руки відчули порожнечу —  маги відпустили мої долоні. На мить стало страшно залишитися самій, страшно від думки, що ритуал не вдався, що ворота в пекло все ще відкриті —  і зараз я впаду в чорну прірву, щоб ніколи більше не побачити свій світ і всіх, хто мені дорогий. Перехопило подих, немов хтось ударив мене в груди, вибиваючи повітря. Кинуло в жар, і руки затремтіли.

Тільки не це. Пришвидшився пульс. Темрява накинулася хижим звіром, погрожуючи зжерти… Земля зникала з-під ніг. Я надто добре пам’ятала, як це починається. Істерика або ще гірше —  панічна атака.

Почала дихати частіше й глибше, обійнявши себе руками.

— Все, все скінчилося, — почула я шепіт Мігеля і відчула його долоні на своїх плечах. Потім він доторкнувся до мого обличчя, окреслив лінію вилиць і підборіддя, ніжно — наче метелик крильцями — торкнувся поцілунком моїх повік. — Ми впоралися, Джованна. Ти впоралася.

— Точно? Так… швидко?  Я думала, буде страшніше… — Я примружила очі, засліплена на мить яскравим сонцем, що заливало кладовище золотом своїх променів. Ніщо не нагадувало про ритуал — Роман і Дієго кружляли тінями, приводячи до ладу землю, щоб не залишилося й сліду від пентаграми та наших слідів…

— Точно. Тепер все буде добре.

І я йому повірила.