Глава 5.2

— Привіт, — тремтів мій голос, коли я дзвонила некроманту. — Ти можеш приїхати й перевірити мій будинок?

— Що знову сталося? — у його відповіді чулася тривога.

— У мене тут якісь чорти билися так, що ледь дах не обвалився, — поскаржилася я, ледь не плачучи. — А твоя сестричка заперечує, що щойно врятувала мені дупу. Вона примудрилася вбити нашого вампіра, Мігель. І вона — зовсім не вона… чорт, це все як у якомусь проклятому фільмі чи збірці жахів!

— Тримайся, я скоро буду, — стурбовано кинув Мігель.

— Хто там посмів тебе образити, Романсіта? — почула я дикий рев шефа, який вирвав телефон у некроманта.

— А ти що там робиш? — обурилася я.

— Ми планували, як завтра будемо ловити вбивцю на рубін, але здається, краще тебе одну взагалі не залишати. Ти знайдеш, у яке лайно влізти!

— Дякую, я теж тебе ціную і поважаю.

І я відключилася. Здається, тепер все буде добре.

— Я не відчула від неї магію смерті чи зла, — пролунав голос із тумбочки.

О, наша прабабуся прокинулася.

— Ти про кого? — Я повернулася до черепа, який виблискував зеленими очницями.

— Про дівчину-кішку. Її друга душа — добрий дух. Вона врятувала тобі життя, Джованна.

— Я знаю, — зітхнула я. — Піду хоч подякую їй. А то так накинулася на неї…

Але мої подяки Карменсіті були не потрібні. Коли я вийшла до вітальні, виявилося, що вона втекла з мого дому, написавши на дзеркалі помадою: «Привіт, братику. Будьте щасливі!»

***

Некромант якийсь час дивився на цей напис і про щось думав. Він завмер біля дзеркала темною тінню, а я не знала, що сказати. Все сплелося в такий клубок дивацтв і містики! І я втомилася. Я так втомилася, що кожен день щось трапляється, що постійно відбувається щось моторошне і божевільне… І цей сон з богом мертвих —  напевно, цю марення навіяла Ла Муерта. Вона намагалася попередити. Здається, мені час спробувати подружитися з донною Смертю і перестати тікати від неї.

— Ого, у нас тут такі речі коються, — пролунав бас Лопеса. Сам бородань витріщався на череп, який зараз виблискував очницями на поличці біля дзеркала. — Привиди, демони, вампіри… Мігель мені все розповів про ваші справи. І про рубін. І про те, що ти, Романсіта, виявляється, бруха… Чорт, та твій батько б у чортовій труні перевернувся!

— Зате бабуся була б щаслива, — відбила я його випад з усмішкою.

Він регонув, вдаривши себе по колінах.

У кімнату ліниво заповзав світанок. Я дивилася у вікно на рожеву родонітову смужку над сусідськими будинками і думала, що зараз десь блукає самотня дівчина, яка постійно опиняється не в тому місці. Неприємності люблять Карменсіту — просто як мене!

— Ти знав, що вона перевертень? — запитала я нарешті у Мігеля, коли він повернувся до нас з виснаженим обличчям. Від обох чоловіків тхнуло текілою. Але я не дорікала їм. Я б і сама зараз випила.

— Ні, — похитав він головою. — І це дуже дивно.

— Вона дводушна, тому її магія, коли вона людина, ніяк не проявляється, — пролунав голос черепа, і Лопес, лаючись, підскочив, ніби його хтось вдарив.

Я мимоволі посміхнулася.

— Раніше було багато таких… людей. Людей-котів, людей-ягуарів, людей-лисиць… Вони жили у світі смертних і в іншому — тонкому світі, де мешкають духи… — продовжила Га-Уциль. — Але потім на них відкрили полювання іспанці… багато хто був убитий або втік з наших місць.

— Але якщо вона врятувала тебе від вампіра, значить, вона не причетна до крадіжки рубіна і вбивства сеньйорити Мерседес? — запитав Мігель — але ніби не мене. Це було питання, що зависло в повітрі. І не було на нього відповіді.

Але я теж хотіла вірити, що Кармен Луїса не винна. Я бачила це в її очах. Але крім інтуїції та цього її захисту від демона — більше нічим не могла підкріпити свою віру.

— Ось завтра все й дізнаємося, коли повернемо рубін до музею, — хижо посміхнувся у свою бороду Лопес. — Ви проведете свій проклятий ритуал, викличете чортове пекло з чортовими чортами, а потім ми офіційно, з фанфарами та журналістами, передамо рубін назад до музею.

— Ви впевнені, що його знову захочуть вкрасти? — запитала я втомлено.

— Клянуся твоєю черепушкою! — гаркнув шеф, а Га-Уциль перелякано блиснула очницями.

Здається, я навчилася розуміти емоції свого артефакту.