Глава 5.1

Владика Міктлана дивився на нас із туману, поки ми з Мігелем і його брухо готувалися до ритуалу. Реальність і сон сплелися воєдино, і я не розуміла —  що відбувається насправді, а що —  лише моя хвора і страшна мрія. Вкритий кров’ю скелет перетворився на людину з зубастим черепом замість голови та намистом із людських очей, а згустки дивного сірого туману — звідкись я зрозуміла, що це душі померлих, — кружляли біля повелителя смерті. Біля його ніг сидів пес — провідник душ у Міктлані.

Міктлантекутлі. Володар півночі та мертвих. У його царство потрапляли лише ті люди, хто помер звичайною смертю, кого не вбили — на війні чи під час жертвопринесення… Я здригнулася, згадавши, у чому полягало поклоніння йому. Ритуальний канібалізм.

Я бачила гори, які нависали над нами, погрожуючи розчавити, бачила каменепади і змій. Гігантського крокодила і пустелі —  мертві й сухі… бачила вдалині льодовики. Все те, що бачив будь-який мертвий, який чотири роки добирався до Міктлану. Я відчувала крижаний вітер величезної сили, який кидав у нас з Мігелем обсидіанові леза і величезні камені… Собака з рубіновими очима чекала на нас, але некромант заборонив мені навіть наближатися до неї.

Перетнемо підземну річку —  і більше не повернемося.

Я зустріла Мерседес, яка блукала по цьому боці, чекаючи своєї години і свого мертвого часу. Я зустріла дух бабусі та батьків, і вони мовчазними тінями обіймали мене, немов прощалися.

Або намагалися сказати, що чекатимуть на мене тут.

Так, якщо мене не вб’є божевільний, який відкрив ворота демонам, то є шанс, що я одного дня теж потраплю сюди, у Міктлан.

Здається, ми встигли провести ритуал, перш ніж я прокинулася… ось тільки моє пробудження було більш ніж дивним.

Якби не Кармен, я могла б ніколи не потрапити до Міктлану.

***

Я виринула зі свого сну, немов із в’язкого нудотного болота, коли з темряви на мене кинулося щось, що верещало й ревіло, з величезними шкірястими крилами та гострими кігтями, які розірвали подушку поруч із моїм обличчям. І як я встигла відкотитися? Шалено стукав щелепами череп на тумбочці, блискаючи зеленими очницями, —  але нічого не міг вдіяти. Його чаклунство тут було безсилим.

Знову пронизливий звук — наче хтось провів лезом по склу. І одразу ж хтось увірвався до моєї кімнати. Величезна чорна… кішка? Ягуар? Боги, що це за істота?

Але не було часу думати чи боятися —  бо величезний дивний кіт кинувся на істоту, що напала на мене. Я ж підхопилася з ліжка, відскочивши до вікна і намагаючись відчинити його, щоб потрапити в сад —  благо, у мене одноповерховий будинок. Але засувка заїла, і я в паніці ледь не винесла скло, поки в кімнаті відбувалася моторошна бійка двох істот.

Мерехтіли тіні, чулися крики, падали меблі, а череп стукав щелепами. З гуркотом впав торшер, посипалися осколки старовинної вази… у примарному місячному світлі я побачила жаску істоту з крилами —  ніби величезна кажан, але  з фігурою людини і сивими пасмами сплутаного волосся… Кішка відштовхнулася задніми лапами і стрибнула на стіну —  звідти впала зверху на монстра… Блиснули гострі кігті —  величезні, як сталеві ножі, і голова демона відлетіла від його моторошного тіла… І тут же монстр обсипався чорним попелом, а я схопила череп, ніби йому могло щось загрожувати, —  і нарешті завищала, виплескуючи в цьому крику весь свій жах.

А величезна кішка зменшилася до розмірів звичайної і вискочила за двері, блиснувши на прощання очима.

Я кричала ще хвилини дві, сидячи на своєму підвіконні й притискаючи до грудей Га-Уциль, яка підозріло мовчала. Поки не відчинилися двері й у кімнату не увійшла сонна й розпатлана Карменсіта.

Я замовкла, ледь не впавши з підвіконня. Вона що ж — мирно спала, поки тут демони билися? Або… я примружилася, не знаючи, що й думати.

— Що у тебе тут відбувається? — буркнула вона, ніби нічого не сталося, оглянула кімнату, побачила попіл, хмикнула. — Ти що тут, якісь ритуали проводиш? Ось божевільна…

— Це ти! — осяяло мене.

Стрибнула з підвіконня і звинувачувально тикнула пальцем у Кармен, яка розгублено кліпала віями, вдаючи, що нічого не розуміє.

— Що — я? — скривилася вона, відходячи до дверей.

— Стій! — крикнула я, обережно обходячи попіл. — Стій, я сказала! Поки ми не розберемося з тим, що щойно сталося, ти нікуди не підеш!

Чорт, як би зачарувати щось на зразок межі, за яку Кармен не могла б вийти? Але ні, краще не намагатися чаклувати без Мігеля — а то ще підніму сусіднє кладовище!

— Ти точно божевільна, — пирхнула вона, притулившись до стіни й дивлячись на мене, як на дивовижну тваринку.

— А ти — демон-перевертень! — кинула я й обережно поставила череп назад на тумбочку, яка дивом встояла під час бійки. Моя кімната була схожа на місце, де пронеслося торнадо. — Що тобі було потрібно на старому кладовищі? Навіщо ти туди прийшла?

— Тобі лікуватися треба! Ідіотка.

І Кармен вийшла, голосно грюкнувши дверима.

Гаразд, з таємницями маленької сестрички Мігеля я розберуся потім. А що робити з рештками демона?