Глава 4.10

— Мабуть, після того вбивства, коли відкрилися ворота, залишилася воронка… — міркував по дорозі некромант, не звертаючи уваги на допитливі погляди Аугусто, який йому все ще не довіряв. — І вона приваблює тепер усю нечисть цього міста… Небезпечно було залишати тут людей, вони нічого не зможуть вдіяти, якщо пітьма вирішить поживитися.

— А чому ти такий упевнений, що це не наш вбивця з’явився, щоб зжерти ще одну жертву? — хмикнув мій шеф, спіткнувшись об напівзруйнований надгробний камінь. —  А щодо поліції… як би я їм пояснив те, що відбувається? Я й сам досі не вірю до кінця у ваші ці історії про вампірів! Чорт забирай, це якась маячня!..

Пролунало дивне клацання — і я опустила переляканий погляд. Ні, мені здалося, мені всього лише здалося! Я заплющила очі, а коли відкрила їх, то ніякої кістлявої руки скелета, що тягнеться з ущелини в каменях, не було. Звичайна трава, звичайні камені. Звичайне кладовище, Джованна, нічого особливого! Чорт, це нестерпно! Я ледь не вилаялася вголос —  якщо мені тепер постійно будуть ввижатися скелети? Ні, сеньйоре некроманте, ми так не домовлялися!

— Що з тобою? — стурбовано обернувся Мігель, почувши моє шипіння.

— Здалося, — абсолютно спокійно відповіла я, намагаючись навіть посміхнутися, але зрозуміла з його погляду, що він мені не вірить.

Зараз, у сизих сутінках, що опускалися на кладовище, це місце мало й зовсім моторошний вигляд. Тремтіли якісь тіні біля гробниць, а кам’яні ангели здавалися живими — ось зараз змахнуть крилами й зійдуть зі своїх постаментів.

— Чому Кармен не поїхала до лікарні або додому? — запитав Мігель, перевівши погляд на Аугусто, і у чорнильній темряві його очей промайнула вже підозрілість.

— Ця… — Шеф відкашлявся, ніби ледь не випалив щось непристойне. — Ваша сестра, як з’ясувалося, дуже самовпевнена й самостійна дівчина. Вирішила на вас зачекати, сеньйоре. Самі в неї запитайте.

— Дикунка і божевільна — так би й сказали, сеньйоре Лопес, — блиснув очима Мігель і простягнув мені руку, коли дорогу нам перегородили зарості й каміння. Перебравшись через завал, ми побачили відблиски ліхтариків і Карменсіту, що сиділа прямо на тріснутій могильній плиті в оточенні кількох поліцейських, які ретельно оглядали все навколо.

Ми з Мігелем швидко перезирнулися, здається, він теж був радий, що ми тут побували раніше і встигли забрати рубін. Шкода тільки, що зараз, коли ворота в безодню все ще відчинені, тут товпляться люди, якими можуть захотіти поживитися демони. Але як усіх звідси швидше прогнати?

— Мігель! — кинулася до нього заплакана сестра, поглянувши на мене чи то з подивом, чи то… зі злістю?

Я відступила на крок, висмикнувши долоню з руки Мігеля. Нехай займається сестрою, не вистачало ще ревнощів з боку дівчини.

— Покажи мені укус, — одразу ж попросив її Мігель, а я з подивом зрозуміла, що дівчина демонструє руку. Не шию, не груди. Руку.

Який дивний вампір. Лише трохи покусав. Я згадала фотографії тіла Мерседес і її розповідь про той кошмар, який обірвав її життя… Але, може, Мігель правий, і це не наш вбивця? А просто воронка в Нижній світ притягнула дрібну нечисть?

Стоп. А що тут взагалі робила сеньйорита Кармен? На старому занедбаному кладовищі, де кілька днів тому сталося страшне вбивство, що сколихнуло весь Акапулько?

Я зустріла погляд шефа і зрозуміла, що його теж цікавить це питання.