Глава 4.9

По дорозі ми посварилися. Мігель хотів відвезти мене додому, щоб я відпочила після ритуалу і відновила сили, а я впиралася і твердила, що обов’язково мушу їхати з ним, адже я ж помічниця детектива, і моє місце зараз поруч із Лопесом. Упертюх не розумів, як важливо для мене виправдати довіру шефа —  він взяв мене на цю роботу, коли ніхто не вірив, що я впораюся. І мені дійсно хотілося оглянути місце події —  а раптом я зможу помітити щось важливе? Те, чого не побачать інші? Аугусто завжди говорив, що в мене особливий нюх, —  про що я й повідомила з роздратуванням Мігелю після його погрози зачинити мене у своєму маєтку під наглядом дворецького.

— Я знаю, на що в тебе нюх, — похмуро повідомив він мені, піддаючись моєму напору. — На неприємності, Джованна! На неприємності!

Я ображено дивилася у вікно, поки машина мчала автострадою, і намагалася зібратися з силами. У цьому Мігель мав рацію, хоч і неприємно усвідомлювати — я зовсім ослабла. Але ж я не збиралася героїзувати чи битися з привидами? Або що там ще роблять некроманти? Я просто подивлюся… Я дійсно часто знаходила те, що інші пропускали, і була впевнена, що й зараз буду корисною.

Крім того, залишатися наодинці, без Мігеля, навіть під вартою, я не хотіла. А раптом його мати й справді причетна до вбивства та викрадення рубіна? Як тільки згадаю її зміїні небезпечні очі — так і серце холоне. Тож залишатися з нею під одним дахом — це взагалі самогубство. Але я не могла сказати Мігелю про свої підозри, бо вони поки що абсолютно безпідставні. Хіба що Мерседес нам повідомила, що бачила високу жінку, коли на неї напали — але хіба мало високих жінок в Акапулько?

— Коли ти так поводишся, я відчуваю себе тореро на арені, — кинув Мігель, нервово викручуючи кермо і гальмуючи біля вже знайомої нам кам’яної огорожі, оповитої плющем.

— Швидше ти — впертий і абсолютно не вмієш визнавати чужу правоту торо! — гнівно кинула я, виходячи з автомобіля і грюкаючи дверцятами.

— Сеньйорито, та у тебе серце з перцем! Не думав, що мені пощастить закохатися в таку небезпечну жінку! — огризнувся Мігель, а я завмерла, не дійшовши до тротуару, залитого яскравим сонцем.

Застигла, ніби сумніваючись у тому, що чую. Повільно розвернулася, примружившись.

— Повтори, що ти щойно сказав, — вимагала хрипким від хвилювання голосом.

— Ти небезпечна, моя люба, — посміхнувся некромант, обіймаючи мене.

— Ні, інше!

— Що я закохався в найпрекраснішу жінку Акапулько? Та ні, що там — усіх світів, і Верхнього, і Нижнього! — Він підвів брови й втупився в мене своїми чорними, як беззоряна ніч, очима, в яких плескалася нескінченна ніжність.

Ніхто ніколи не дивився на мене так. Ніби я найдорожче, що у нього є.

— Тобі не здається, що ми поспішаємо? — прошепотіла я, провівши по його щоці й окресливши рваний шрам на скроні. Цікаво, як він його заробив… Цей чоловік ходить по лезу ножа, все життя танцює танго зі Смертю над безоднею. Чи зможу я змиритися з його життям? Та що там — стати частиною цього життя! Вічна небезпека і тривоги, таємниці зниклих народів, нескінченні пошуки сили і джерел магії… І поруч — мертвий, холодний світ. Світ, у який я заглянула одним оком, але ледь не померла від жаху.

— Мені здається, ми можемо запізнитися, — так само тихо відповів він, але ледь його губи торкнулися моїх, як гучний рик Аугусто змусив нас відскочити одне від одного.

— Гей, амігос, а вам не здається, що це не найвідповідніше місце для цілунків?