Глава 4.8

Некроманти з ковена Мігеля зникли так само тихо і безшумно, як і з’явилися —  у згустках туману, з ввічливими уклонами.

— А хіба ми не збиралися закривати браму? — втомлено запитала я, проводжаючи поглядом їхні худі кістляві постаті, що зникали в темряві. Поглянула на череп —  ні очниці не світяться, ні щелепа не клацає. Ніби все привиділося. І це просто звичайний череп із кладовища, аж ніяк не древня богиня.

Але я тепер знала точно —  все існує. Можна вірити чи ні, визнавати чи заперечувати —  це нічого не змінить. Я бачила Нижній світ —  всього одним оком, але бачила. І це змінило мене. Я ніби нарешті прийняла, що світ інший, не такий, як я звикла думати. Піднесла долоню до обличчя і побачила, що вона тьмяно світиться зеленим. Магія? Цікаво, а що я тепер можу?.. Або для цього потрібно буде ще років три зубрити заклинання і вчитися варити чарівні зілля?

— Збиралися, — кивнув Мігель, сідаючи поруч зі мною на вівтар і обережно погладивши по плечу. Він був блідий, як привид.

Перехвилювався?

— Тоді чому вони пішли? — нахмурилася я.

— Тобі потрібно трохи відпочити, — м’яко сказав він і взяв череп, сховав його в сумку. — Після такого ритуалу було б божевіллям змусити тебе відразу чаклувати. Ти занадто вразлива.

— Але кожна мить може стати останньою, — занепокоїлася я, — Мерседес сказала нам, що воронка все глибша, що демони рвуться в наш світ… раптом стане пізно?

— Стане пізно, якщо під час ритуалу закриття воріт тебе затягне в потойбічний світ, — нервово посміхнувся Мігель, — або якщо ти віддаси всю силу і залишиться лише оболонка, а душа буде вічно блукати в Міктлані. Ось тоді, пташко, буде справді пізно.

Він поцілував мене в голе плече і на мить затримав губи, пестячи ними ніжно й гостро. Я відчула, ніби в мені натягнулися струни — цей чоловік зводить мене з розуму. Забилася тривожна думка — якщо все ж виявиться, що вбивця, яка відкрила Безодню, — його мати, що тоді? Коли ми були в його будинку з шефом, я бачила, як Мігель дивиться на своїх близьких, як намагається їх захищати. Йому буде боляче. Напевно… І чим я зможу допомогти? Я, яка й собі допомогти не в силах…

— Ходімо звідси, — здригнулася я, коли здалося, що величезна кам’яна статуя стародавньої богині-матері ворухнулася й розплющила свої зміїні очі, які спалахнули мертво-синім світлом, а жахливі аспиди на її спідниці заблищали, ніби ось-ось оживають. — Мені страшно.

— Звичайно, — він підхопився з каменю і допоміг мені встати.

Я похитнулася, вчепившись у нього, і Мігель з легкістю підхопив мене на руки.

— Мені пощастило, що ти як пушинка, — подивився він на мене теплим поглядом, у якому ховалися тіні інших світів, і попрямував до виходу з печери. Я обхопила його руками і через плече дивилася, як тане в зеленому тумані кам’яний склепінчастий зал, величезна статуя Зміїної матері й вівтар, на якому мені довелося пережити чимало страшних миттєвостей.

Шлях назад здався мені дуже швидким —  звивисті лабіринти кам’яних переходів і галерей, стежка над скелястою безоднею, траса до міста, вздовж кам’яних відрогів і гір, вкритих кактусами… вдалині синя гладь океану і білі перлини вілл в оточенні пишної зелені парків і яскравих квітів. Не вірилося, що щойно я була по той бік життя. Чи смерті? Неважливо, як не називай цю подорож, вона була настільки жахливою, що якби я хоч на соту частину могла собі уявити, що ініціація така жахлива —  нізащо б не погодилася. Нехай би весь світ звалився в Безодню! Але я звичайна людина і маю право на свій страх і свої емоції.

Здається, Мігель все зрозумів по моєму закам’янілому обличчю і стиснутим до синяви губам, по гарячково блиснувшим очам. Він не став мене втішати чи вмовляти, переконувати, що все буде добре. І за це я була йому шалено вдячна. Він просто був поруч.

Уже коли ми під’їжджали до міста, пролунав телефонний дзвінок. Я кинула швидкий погляд на екран. Лопес. Серце стиснулося від тривожного передчуття.

— Слухаю, — кинула я, намагаючись говорити спокійно.

— Де ти, Рамонсіта? — пролунало у відповідь, а я скривилася. — Я півдня не можу до тебе додзвонитися!

— Так вийшло, я ж казала тобі, що у нас з Мігелем є кілька невирішених справ…

— Кидайте всі справи й мчіть до мене, на старе кладовище! А потім нехай наш сеньйор мчить додому, його мати вся знервувалася, теж не могла додзвонитися. У нас ще один замах на вбивство, але, на щастя, дівчина залишилася жива…

— Що? — розгублено відгукнулася я, жестом показавши Мігелю, щоб він пригальмував. — А до чого тут його… мати? — нервово ковтнула, усвідомивши, що ледь не сказала — змія.

— Напали на його сестру. Знову вампір.