Глава 4.6

Поснідавши в невеликому, але затишному ресторанчику мідіями та пастою, ми вирушили до стародавніх печер, де маги Смерті проводили свої моторошні ритуали. По дорозі, щоб хоч трохи відволіктися, я милувалася вигадливими старовинними будиночками з фонтанами, червоними черепичними дахами і далекими гірськими вершинами. Я дивилася з вікна автомобіля, що стрімко мчав, на долини та величні гори, порослі величезними кактусами, і не вірила, що моє життя перетворилося на одну з містичних казок. Ритуал Смерті! Магія, яка дозволить мені воскрешати або упокорювати мертвих і ходити за межі світу живих!

Неймовірно… просто неймовірно. Повірити в це все було важко, але поруч зі мною сидів чоловік, чиї очі іноді спалахували могильним зеленим сяйвом, а на моїх гострих колінах, обтягнутих світлими джинсами, виблискував смарагдовими очницями череп древньої богині. Череп всю дорогу мовчав, і я навіть була цьому рада — коли Га-Уциль щось промовляла своїм моторошним нелюдським голосом із диким акцентом, у мене серце з грудей вистрибувало.

Так, Джованна, не скоро ти звикнеш до присутності в твоєму житті паранормального.

А череп мертвої богині, здається, вирішив стати моїм супутником —  Мігель у ресторані провів цілу лекцію про артефакти та чарівних помічників некромантів. Ну чому ж мені не дісталося щось прекрасне і… не таке моторошне? Я знову поглянула на череп і важко зітхнула.

До печери ми вже пробиралися над прірвою пішки, кинувши автомобіль біля підніжжя гори, і серце підходило до п’ят, коли я піднімалася вузькою стежкою, що звивалася над майже стрімкою скелею. Зрідка траплялися дивної форми уступи, схожі то на величезні черепи, то на птахів з розкритими в польоті крилами. Мігель міцно тримав мене за руку, і я поруч із ним не відчувала того дикого страху, як зазвичай, коли мені доводилося підніматися на скелясті гори. Страх висоти зникав, його замінював захват від панорами, що розкинулася внизу. Вдалечині синів топазовий океан, золотилися бухти… Зараз би відпочивати на пляжі й пити улюблений мохіто, а не це все. Але вибору в мене вже давно немає.

А в печері некромантів і зовсім почалося щось дивне. У мене ніби збожеволіли органи чуття, і я сприймала звуки як відтінки кольорів, а візуальні образи… так, ніби могла їх торкнутися і відчути шкірою, і ось виявилося, що темрява печери схожа на оксамит, м'який і ніжний, скелясті стіни —  на кістки, гострі, холодні, неймовірно жаскі… світло ліхтарів, яке спалахнуло, ледь ми ступили під стародавні склепіння, відчувалося як тепла вода у фонтані в спекотний літній полудень… Тиша бачилася чорною пітьмою, звуки наших кроків —  сріблястими спалахами в цій пітьмі. Дике, неймовірне відчуття.

Мігель доторкнувся до моєї руки, коли у мене від цієї фантасмагорії закрутилася голова, і я притулилася до кам’янистого виступу на стіні, але одразу з тихим криком відскочила — мені здалося, що це колючий кактус.

— Не переймайся, все скоро закінчиться, — у голосі некроманта було співчуття. — У цьому місці світ сприймається трохи інакше, але незабаром органи чуття звикнуть, і ти не будеш боятися.

— Треба було попередити, — я знизала плечима, бо здалося, ніби протяг, що крижаним лезом ковзнув по шкірі, — це липка холодна павутина.

Руки Мігеля теж викликали дивну реакцію — від його дотику я ніби відчула звуки гітари, немов у мені були струни, чарівні й стародавні, а його пальці торкнулися цих струн, викликаючи нестримне бажання танцювати з ним цілу вічність під кам’яними склепіннями печер, де жила ця дивовижна магія. У стукоті кастаньєт чулося його серце.

Я на мить заплющила очі, намагаючись опанувати себе і не думати про свої страхи. Темрява огорнула мене теплим коконом —  ніби хтось накинув шаль на плечі.

Темрява шепотіла мені старі казки.

Заколисувала піснями.

Дарувала спокій і відчуття захищеності.

І коли я розплющила очі, то шал почуттів вже не здавався таким моторошним і небезпечним. Навпаки, я з цікавістю розглядала звуки й відчувала візуальні картинки навколо, намагаючись запам’ятати нові для себе емоції та почуття.

— Все добре, підемо далі, — усміхнулася я Мігелю і міцніше стиснула його руку.

І ось моєму погляду відкрилася печера з освітленим кам’яним вівтарем, біля якого в довгих старовинних плащах стояли двоє чоловіків. Вони здавалися застиглими статуями, а амулети з нефриту та пір’я на їхніх грудях таємничо й яскраво світилися. Напевно, це ті маги Смерті, які потім допоможуть нам з Мігелем зачинити ворота до Нижнього світу. Смуглі вилицюваті обличчя не виражали жодних почуттів, маги лише коротко кивнули мені, і їхні очі спалахнули вже знайомим мені зеленим світлом.

— Це сеньйори Дієго і Роман, мої брухо, — представив чоловіків Мігель, приклавши долоню до грудей і вклонившись магам, ті відповіли таким самим жестом, а потім почали тихо співати гортанними низькими голосами. Горіли на стінах смолоскипи — тепло і яскраво, допомагаючи розганяти небезпечну темряву, з якої дивився на мене мертвий світ.

А мені здавалося — це дзюрчить водоспад у стародавньому лісі й ричить ягуар серед молодої пальмової порослі, здавалося — розкриваються двері в невидимий світ. І тут я побачила щось дивне — статую ацтекської богині Коатлікуе, яка взагалі-то завжди перебувала в музеї Мехіко. Постать з андезиту —  вулканічної гірської породи, висока, майже під три метри, здавалося, дивиться на мене, огортаючи теплом та іскрами. І знову змішалися всі почуття, знову у мене закрутилася голова від дивних відчутних звуків і картинок, що спалахували в голові.