Глава 4.4

Дорога до кладовища здалася неймовірно довгою. Череп раз у раз виривався з сумки, в яку його сховав некромант, щоб щось сказати, грізно блискав очницями, повністю впевнений, що до місця ми без його —  і її? —  допомоги не дістанемося, промовляв щось про Тескатліпока —  бога смерті й холоду, якому поклонялися зі страху його розгнівати... Покровитель ночі й півночі, він нібито може потрапити в реальність через обсидіанове дзеркало і тут уже звести в рабство смертних, насилаючи хвороби й лиха... Я, йдучи, нервово крутила пасмо волосся, віддавши сумку Мігелю, який виявився набагато зібранішим і спокійнішим за мене —  втім, його професія зобов’язує. А в мене плюс одна фобія —  тепер ще й до обсидіану боятимуся наближатися. Треба викинути ту статуетку ягуара, яка стоїть у моїй спальні.

Втім, хто сказав, що цей демон знехтує навіть звичайним дзеркалом?

— Після ініціації ти будеш захищена від будь-якого впливу Нижнього світу, тож більше не варто боятися, — сказав некромант, коли ми вже підходили до кладовища. Він озирнувся, ніби побоюючись, що за нами хтось піде, і вкотре попросив Га-Уциль: — Прошу тебе, не світись, ми привернемо зайву увагу. Якщо нас зараз зупинять патрульні, це точно не допоможе знайти твоє серце.

— Ти одразу з першого слова повірив цій… цій… боги, я не знаю, як мені звертатися до… до неї… — Я різко замовкла, злякавшись, що образила Га-Уциль. Вона ж богиня або вищий дух, я ще до кінця не розібралася… хто знає, які в неї здібності. Прокляне ще або затягне кудись. І кісточок тоді не зберуть.

— Тому що я надто зацікавлений у цьому камінчику…

— А якщо це пастка і там на нас чекає зовсім не рубін! — раптом я завмерла на місці, неподалік від величезної арки, що вінчала вхід на кладовище. За невисоким парканом, що обсипався і був оповитий зеленню, виднілися могилки, старі, зарослі, вилися зміями стежки у траві. Зірочки чорнобривців спалахували серед яскравої зелені, біліли похилені хрести й надгробки, розбиті склепи… статуї ангелів або дивних істот… моторошно. Не хотілося перетинати межу між кладовищем і містом. Ніби це назавжди відріже нас від реальності, і ми точно потрапимо в мертвий світ, де в зеленому тумані будемо блукати всю вічність.

— Я не відчуваю від цього… мм… артефакту… ніякої біди, — відповів через деякий час некромант, відкриваючи сумку, щоб череп міг освітлювати нам шлях. — Ось тепер, сеньйоро, ми підемо туди, куди ви вкажете, — ввічливо сказав він, і мені здалося, що череп знову всміхнувся.

Але це неможливо! Це все — неможливо! Я розгублено озирнулася, не знаючи, у що вірити і чи варто взагалі йти на це кладовище. А може, я все-таки сплю? Або померла? І це мій мозок показує мені фантастичні картинки перед відходом у потойбіччя?..

Але Мігель взяв мене за руку і потягнув уперед. Я з тремтінням ступила в це царство тіней, з жахом роздивляючись надгробки, —  деякі були завалені квітами, заставлені недогарками свічок після карнавалу, зрідка —  навіть іграшками. Шум вулиці стих магічним чином, ледь ми ступили на мертву землю. Землю, де правила Ла Муерта.

На мить навіть здалося, що я побачила її серед дерев і сірих надгробків, —  у довгій сукні з воланами, чорній у білий горох, у вінку з сухих лілій і троянд, у кістяній масці та з яскравими стрічками у волоссі.

Мігель помахав їй рукою, як добрій знайомій, а потім з повагою вклонився. Ла Муерта присіла у витонченому реверансі й розчинилася в тумані, який раптом з’явився серед надгробних плит.

Ми пройшли повз знамениту могилу Рауліто, завжди завалену іграшками та квітами — кажуть, вона зцілює… Я простежила поглядом туманну хмарку, що тремтіла над білою плитою, і на мить мені здалося, що я бачу маленького хлопчика. А потім… я судорожно вдихнула і вчепилася в Мігеля, ледь не відірвавши йому руку.

— Ти їх бачиш? — спокійно запитав він, притиснувши мене до себе.

Вони були всюди —  туманні тіні людей. Старигані в старовинних нарядах, що зносилися від часу, молоді дівчата й хлопці у весільному вбранні, діти в сорочечках… стояли біля своїх могил і дивилися нам услід. Вони проводжали нас дивними благальними поглядами, а я в жаху продовжувала чіплятися за свого супутника.

— Вони що, неспокійні? — прошепотіла я, озираючись. — Але чому тоді твої брухо не допоможуть їм? Не допоможуть дістатися на Той бік?

— Ні, ні, — посміхнувся маг, ведучи мене далі й уважно дивлячись туди, куди світить череп своїми очницями. — Вони всі приходять у наш світ в осінні ночі свята мертвих, лише кілька днів проводять тут, а потім знову зникають. Залишився день — і скоро тут нікого не буде. Не бійся, Джованна, вони не заподіють тобі зла. Вони абсолютно безпечні.

Я намагалася. Я дуже намагалася не боятися. І все сильніше хотіла вже пройти кляту ініціацію — може, після цього я перестану тремтіти при вигляді мертвих?.. Так, Джованна, скажи, ще подружишся з Ла Муертою!

— Прийшли, — раптом різко зупинився Мігель, але його обличчя похмурніло.

Біля однієї з могил у траві лежав великий рубін у формі серця, що виблискував і іскрився під яскравими сонячними променями.

А поруч стояв сумний привид. І мені здалося, що я десь бачила це обличчя.