Глава 3.10

Ритуал закриття дороги у світ мертвих здався мені надто буденним. Не знаю, чого я чекала від магії некроманта, але аж ніяк не сухих фраз перед дзеркалами, на яких він малював візерунки власною кров’ю, налитою у кришталевий шот для коктейлів. Можливо, я думала, що почую містичні заклинання, побачу спалахи блискавок… Він уміхнувся, помітивши мій пильний погляд, і його обличчя стало схожим на обличчя хитрого лиса. Гарний чоловік, але його очі… у них ніби всі таємниці індіанських пірамід і загадкових печер, прадавніх джунглів… Він зачаровує мене, але при цьому я все одно починаю його боятися —  і це пов’язано з його проклятим даром! Некромантія! Поки ми проводили час як звичайні люди і не було ніяких цих палахкотливих очей —  він здавався мені найнадійнішим чоловіком.

Я чекала на нього біля вікна, намагаючись не дивитися на віддзеркалення, де виринали скелети. Смерть незабаром зникла, залишивши після себе лише візерунки з патини на всіх дзеркальних поверхнях, схожі на листя плюща та маргаритки, а ще — запах сірки та попелу, прогорілих вогнищ. Нічного лісу… стародавнього і небезпечного.

— Дякую тобі. — Мій голос був надто хрипким після зустрічі з породженням пекла, а від усвідомлення, що скоро я теж стану пов’язаною з невидимим світом духів, почали тремтіти руки.

— Я завжди буду поруч, сеньйорито, — з щемливою ніжністю сказав він, прибираючи після своїх ритуалів і витираючи з рук кров білою хусткою. Підійшов ближче, в його очах все ще горіли зелені вогники. — Якщо потрібно, я залишуся охороняти тебе.

— Я не впевнена, що в цьому є необхідність, — стиснувши губи, видихнула я. Мене хвилювала його близькість. Його губи. Такі чуттєві, тверді й водночас дивно ніжні — я ще пам’ятала цілунки.

Я боялася визнати, що все ще не довіряю Мігелю, попри те, що він уже не раз довів чистоту своїх намірів. Але підсвідомо, у глибині душі, у мені жив страх перед його темною і небезпечною силою. Я не хотіла бути такою, як він.

Але у мене не було вибору. Вже завтра я увійду до таємничого храму, де принесу клятву Смерті.

Чи не розсердиться на мене Ла Муерта за те, що сьогодні я вирішила вигнати її зі свого дому і свого серця? Чи пробачить мій страх і моє небажання приймати магію смерті? Що я побачу там, за межею? І чи буде шлях назад?

Я не настільки наївна, щоб не розуміти —  можна заблукати у світі мертвих, ніколи не знайти дорогу назад, у реальний світ. Можна просто зникнути серед смердючих боліт тих джунглів, звідки уві сні до мене виходить ягуар.

У його очах —  тисячі тих, хто жив до мене на цій землі і в чиїх жилах текла та кров, що й у мені. У його ревінні —  голоси моїх предків. У його азарті й жадобі полювання —  їхні життя та спогади. Чи буду я гідна спіймати його? Чи зможу приручити, якщо спіймаю? Немає відповідей на ці питання.

Крім того, я все ще занадто часто думаю про ту нещасну, яка загинула під час святкової ходи. І я не можу сказати, що беззастережно вірю в те, що маги смерті не причетні до цієї дивної смерті. Занадто вже схоже на те, що нею... харчувалися. Забрали всі сили…

— Чому мені здається, що ти зараз думаєш про щось погане? — нахмурився некромант і відійшов від мене, немов… немов щось його відштовхнуло.

— Тому що неможливо думати про хороше, коли твоє життя котиться до біса і завтра ти, можливо, опинишся в пеклі! — різкіше, ніж хотіла, відповіла я. Серце билося, погрожуючи проломити ребра, я відчула дикий сплеск адреналіну —  але з чим це пов’язано? Що за божевільне хвилювання, ніби я стою на краю безодні? Або, може, вона мене й вабить? Знає, що я боюся її…

— Повір мені, я зроблю все, щоб захистити тебе. Я буду поруч під час ініціації. І я завжди допоможу тобі втриматися на краю. Прошу, повір мені.

— Я хочу відпочити, — відвела я погляд. — Я занадто втомилася, минулої ночі майже не спала. Та й завтра… буде важкий день. До зустрічі, Мігель. Тобі краще зараз піти.

— Я радий, що ти більше не заперечуєш свою силу, — зробив він крок у мою сторону і нахилився, взяв руку, торкнувшись холодними губами моїх пальців.

На мить здалося, що мене боляче вкололи крижані гострі голки, і холод змією поповз по зап’ястку, підбираючись вище, до плеча. Звідти змія ковзнула до серця і згорнулася там кільцями. Подих перехопило, ніби я пішла під воду.

— Іди, Мігель, — зірвався мій голос, і я вирвала руку з його чіпких пальців.

— Я все для тебе зроблю, повір мені.

Він попрямував до дверей, на порозі обернувся, на мить завмер, розглядаючи мене своїми дивними сяючими очима. І як він ховає свою магію, коли навколо люди? Втім, це мене має хвилювати найменше.

Дочекалася, поки Мігель зникне за дверима, швидко підбігла до них і зачинила замок, а потім кинулася до вікна і збоку, трохи відсунувши штору, дивилася, як цей високий і красивий чоловік іде по бруківці в бік садів. Він ніби відчув мій погляд, обернувся і послав повітряний поцілунок.