Глава 3.9

Я вже мала б зрозуміти й запам’ятати це як аксіому —  все, що в моєму житті добре починається, не може закінчитися спокійно… Біля мого будинку, вийшовши з таксі, ми з Мігелем знову поцілувалися, і я знову відсторонено подумала про чари. Але я горіла в такому дикому первозданному вогні поруч із цим чоловіком, і я була так самотня, що відганяла будь-які сумніви… і навіть якщо це чари —  я вирішила віддатися їм. Але я не хотіла вірити в те, що Мігель мені бреше. І що він мене зачарував. Я прагнула справжніх почуттів…

Не можуть брехати очі —  сповнені пристрасті та насолоди.

Не можуть брехати руки —  ніби полум'я охоплює від кожного дотику…

Полум’я? Я широко розплющила очі, поглянувши на чоловіка, який з подивом дивився на щось за моєю спиною, а мені в цю мить здавалося, що ззаду у мене розпечена піч або величезне багаття. Причому спалахнуло воно секунду тому.

Мігель вилаявся і швидко затягнув мене собі за спину —  я навіть не зрозуміла, як так вправно він опинився попереду. Ще крутилася голова від поцілунку з присмаком апельсина і моря, ще затуманювалося перед очима і думки здавалися киселем, але я вже гостро і до неможливості тужливо відчула —  біда.

Біля клумби з азаліями, прямо під ліхтарем, зяяла тріщина в асфальті, а звідти виривалися язики полум’я —  як на старих фресках церковники зображували пекло. Я ледь не закричала на всю потужність своїх легенів, і напевно сиреною б розбудила всіх сусідів, але, на їхнє щастя, у мене просто відмовив голос. І могла лише приглушено хрипіти, застигнувши ніби в трансі й дивлячись на чоловіка, який безстрашно кинувся до мерця, що виповзав із вогняної тріщини. Біліли кістки, зелене світло горіло в порожніх очницях, а на долоні некроманта вже сформувався вогник такого ж кольору. Він мерехтів і іскрився в сизої ночі, осяював все навколо примарним смарагдовим світлом.

Все сталося так швидко, що коли я відмерла і щось пискнула, ледь не впавши на бруківку, Мігель уже бадьоро скинув ногою кістки в тріщину і заговорив на ацтекському діалекті. Слова заклинання злітали з його губ і наче камені падали на бруківку, запечатували портал… Сяйво згасало, полум’я зникло, і незабаром лише самотня гомілкова кістка непроханого гостя нагадувала про подію.

Тремтячи, я вчепилася в лікоть некроманта, щоб встояти на ногах. Земля все ще крутилася, і клумба переверталася переді мною.

— Здається, мені варто серйозно задуматися над вашою пропозицією, сеньйоре магу, —   сказала я, немигаючим поглядом дивлячись на кістку, яка заіскрилася зеленим світлом і розтанула в повітрі, ніби її й не було.

— Ти про що, сеньйорито? Про нове побачення? — пожартував Мігель, обіймаючи мене.

— Головне, щоб воно не відбулося наступного разу десь у темряві юкатанських пірамід, — хмикнула я, потягнувши хлопця до будинку. — Нам ще портали закривати, сподіваюся, після цього у тебе вистачить сил? Як твоя рана?..

— Ти ж маєш погану думку про майстрів смерті, — удавано образився некромант.

— Якби ти тільки знав, як би я хотіла взагалі нічого про вас не знати, — тужливо зауважила я, — але, здається, від долі не втечеш. Наступного разу, коли до мене завітає нечиста сила чи привиди, чи донья Смерть зайде в гості — тебе може не виявитися поруч.

— Ти можеш переїхати до нашого маєтку, — серйозно сказав він, коли я вже відмикала двері, щоб ми увійшли.

Я обернулася, здригнувшись, і ключ із дзвінким звуком впав на камінь. Ми одночасно нахилилися за ним і ледь не зіткнулися лобами. Мігель швидко поцілував мене в щоку — наче вогняний метелик доторкнувся.

— Мені здається, ти поспішаєш, — удавано весело відповіла я і підвелась. Відімкнула двері й першою зайшла всередину. — Поки що достатньо закрити портали у мертвий світ і провести твою прокляту ініціацію.

— Я не хочу змушувати тебе, — почула я і різко обернулася.

Кутастий і високий, неймовірно красивий, він стояв на порозі, рукою спираючись на одвірок, і дивився на мене своїми неймовірними очима, в яких плескалася ніч.

Я увімкнула світло, і в його очах з’явився дивний зелений вогонь, я вже бачила таке і списувала на свою бурхливу уяву. Але ні, здається, це наслідки його чаклунства. Дивовижно. Цікаво, а що ще робить його смертоносна магія?..

— А я більше не хочу боятися, — посміхнулася я і підійшла до старовинного бабусиного дзеркала, яке було завішане її шаллю. Смерть висміювалася в будь-якому відбитку чи на гладкій поверхні — блищали її очі й білів череп навіть у срібному підносі, що стояв у буфеті. Але коли поруч був Мігель — я більше не боялася.

Хто знає, може, після його ініціації я й сама не буду боятися мертвих?..