Глава 3.7

Увечері я довго стояла перед завішеним дзеркалом і похмуро думала, що робити, якщо портал знову відкриється і Ла Муерта з’явиться до мене через дзеркала. Але вирушати на побачення, не нафарбувавшись і не переконавшись, що сукня сидить точно по фігурі, я не хотіла. Здригнулася від цієї дикої і абсолютно недоречної думки.

На жаль, це було єдине дзеркало в повний зріст у будинку. І саме його обрала донна Смерть…

Яке ще, демони, побачення? Я погодилася на цю вечерю, щоб дізнатися більше про Мігеля як про мага тління і спробувати переконати його поглянути на мої дзеркала —  я не хотіла жити зі Смертю за спиною. У те, що некромант винен у відкритті порталу, нехай і мимоволі, я не сумнівалася —  він з’явився на моєму порозі поранений, він привів Ла Муерту, вказав їй шлях своєю кров’ю… І він повинен закрити шлях. Закрити дзеркала. Тобто —  навіть якщо він не спеціально покликав її, а вона прийшла сама, все одно це його вина.

Тремтячою рукою зняла шаль, не піднімаючи очей і дивлячись у підлогу. Вона темною змією ковзнула до моїх ніг, згорнулася там кільцями на червоних лакових туфлях з високими підборами.

Було моторошно, але при цьому й цікаво. Я облизнула пересохлі губи й повільно подивилася в старовинне дзеркало, яке бачило ще мою прабабусю. У його серпанковому відображенні за моєю спиною стояла сеньйора з гіпюровою вуаллю на лиці, за якою біліли кістки черепа і блищали рубінові очі. Але вона мовчала. Не намагалася наблизитися, не сходила з місця… немов була манекеном іншого світу… застиглою статуєю, розфарбованою яскравими барвами. Але раптом почувся сморід розритої могили, запах згорілих кісток… від дзеркала тхнуло вогкістю і склепом. Я лише ковтнула слину і залишилася стояти, твердо дивлячись на себе і на тінь за спиною.

Я так само повільно простягнула руку до косметички і взяла пудру та пензлик, обережно, намагаючись не робити різких рухів, почала наносити макіяж. Смерть не ворушилася, не розмовляла зі мною, і це додало мені сил. Я якнайшвидше напудрилася, провела по вилицях бронзером і рум’янами, нанесла червоний блиск на губи і золотисті тіні на очі. Швидкі розчерки олівцем, щоб підмалювати стрілки на повіках, туш… Прискіпливо оглянула свою фігуру в червоному шовковому ошатному платті —  довгому, але з розрізом збоку, і поспішно завісила дзеркало, вирішивши, що розчесатися зможу й наосліп.

Все ж страх мене оповив і дивитися далі на Ла Муерту не було сил.

Наостанок, перед тим, як сховатися за шаллю, Смерть різко відкинула вуалі й засміялася —  хрипко, надсадно, немов закаркала ворона. Спалахнули її рубінові очі —  і тканина закрила жахливий череп з накладними кучерями та вінком із червоних троянд. Але цей скрипучій сміх ще довго лунав у мене в вухах, навіть коли я вже їхала в таксі, прямуючи до ресторану на набережній, де Мігель забронював столик.

І чомусь відчувала себе в цей момент зовсім як у шістнадцять років, коли втекла через вікно зі своєї спальні в бабусиному будинку, щоб до ранку танцювати на дискотеці з одним нахабним, але дуже гарним хлопчаком. Згадавши Сальватора, я засумувала. Він став тореро і провів не один бій, отримав не одне вухо і хвіст своїх сильних суперників-торо… Він був сміливим і дуже щасливим… поки не зустрів на вулицях старого міста жебрака і не посварився з ним. Сміючись, він розповідав мені, що той його прокляв. Сальватор виступав на арені в Мехіко і там же загинув у двадцятирічному віці. Але тоді, тієї чарівної ночі, він був місяцем і зірками для юної дівчинки, яка мріяла про принца.

З тих пір мені постійно не щастило в коханні. І зараз, дивлячись у вікно таксі на вогні Акапулько, на яскраві неонові вивіски та натовпи туристів і місцевих гуляк, я усміхалася, думаючи про те, що сьогодні я вперше за останні пару років погодилася повечеряти й потанцювати з гарним чоловіком.

Тільки от потрібно не забувати, що навіть після того, як він закриє портал у моєму домі, Смерть все одно буде поруч. Вона завжди за спиною некроманта, мага, що відчиняє двері у мертвий світ.

І від цього холонуло моє серце.