Глава 3.4

— Мені не подобається сеньйора Монтенерго, — заявила я, із задоволенням накидаючись на паелью. Здається, не їла років сто. Мідії були приголомшливими, а спеції підібрані так тонко, що можна було з’їсти й три порції. Втім, кухар у цьому ресторанчику чудовий, і страви були в міру гострими.

А ще мені подобалися краєвиди, що відкривалися з тераси, заставленої діжками з пальмами. Місто жило своїм життям, туристи, як і завжди, розважалися на набережних і в кафе, у парках і скверах, не підозрюючи, що в Акапулько відкрилися ворота в інший світ, і Смерть уже ходить по дзеркальних лабіринтах будинків.

— Мені вона теж не подобається, — посміхнувся Лопес, — але не думаю, що жінка якось причетна до цієї історії.

Шеф вивчав документи, які я передала йому. Точніше, їхні копії. Оригінали ніхто б не дозволив нам винести з музею. На щастя, директорка дозволила скористатися сканером, і не довелося повертатися в офіс.

Ми обідали на залитій сонцем Муніципальній площі Сокало, неподалік від фортеці Сан-Дієго. Прямо перед нами красувався величний собор де-ла-Солідад, а старовинна вуличка з будинками колоніальних часів тягнулася вдалину, на тлі яких сучасний універмаг виглядав убого й масивно… Я любила своє місто. Я любила його повітря, його пляжі, його мостові, які бачили багато бід і втрат… Любила і своє життя.

А зараз все руйнується. Як картковий будиночок. Або як дзеркало, що розлітається на дрібні шматочки.

І від мого життя залишаються лише уламки.

— Чому ти так упевнений, що вона ні до чого? Якщо вона схиблена на археологічних знахідках — а людина, яка працює в музеї, цілком може й збожеволіти на ґрунті легенд та артефактів… Що заважало їй самій взяти камінь? — поцікавилася я, відставивши тарілку й беручись за ягідний чізкейк.

— Камери спостереження як мінімум, — відгукнувся шеф, продовжуючи з похмурим виглядом гортати документи, — вони не зафіксували нічого підозрілого, немов… немов у музеї орудували привиди.

— Ти вважаєш, ми маємо справу з чимось надприродним? — Я відірвалася від десерту. — Але що заважало директрисі укласти угоду з якимись силами…

— Навіщо вона тоді найняла мене? Ну ось подумай — якщо ти накоїв лиха, можеш потрапити за це в тюрму… але чомусь замість того, щоб сидіти тихо і не висовуватися, в надії, що про тебе забудуть або поліція спустить справу на гальмах… Ні, замість цього ти йдеш до приватного детектива і вимагаєш від нього якомога швидше знайти злочинця! Неспівпадіння… — Лопес замовив собі ще кави й тицьнув пальцем у рядок у договорі про передачу каменю музею. —  А ось це вже зачіпка, люба. Ці люди, нащадки колишнього власника рубіна, могли шкодувати про його рішення. Вони могли навіть злитися на нього. Вважати камінчик своїм. Вважати, що «Серце богині» належить їм і тільки їм… Ну і не будемо випускати з уваги всі ці легенди про ворота в нижній світ.

— І збіг імені… — пробурмотіла я. Чізкейк став прісним і несмачним, і я відсунула його, зосередившись на каві.

— Так. Спочатку якийсь дон Герерро з’являється до тебе з вимогою пройти ініціацію і стати Майстринею Смерті, навіть відкриває портал у твоєму домі…

— Думаєш, це він? — Я підвела очі на шефа.

— Ну ж бо, не увімкнулося ж дзеркало саме, раптом вирішивши показати тобі жахливо прекрасну Ла Муерту? — хмикнув Лопес, допиваючи каву. — Це дивний збіг. Або зовсім не збіг. Може, некромант вирішив за допомогою рубіна закрити портал у пекло.

— Добре… але як тоді його відкрили?

— Чудове запитання, яке руйнує всю мою теорію, — зітхнув мій шеф. — Бо якщо рубін — ключ, і він потрібен некромантам, щоб зачинити пекельні ворота, то хтось мав їх спочатку відкрити. Цікаво, а якщо спробувати викликати на допит Ла Муерту?.. Виходить, рубін використовували, щоб відкрити ці чортові ворота.

— Ти з глузду з’їхав? — здригнулася я, і звідкись подуло холодом. Крижаний порив вітру торкнувся моєї щоки і ніби кінчиком стилета прокреслив вигадливий візерунок, ковзнувши до гортані.

Дотики до потойбічного світу можуть бути небезпечними й непередбачуваними.

Не варто жартувати з ним.

У цей момент у шефа задзвонив телефон. Він поспішно взяв трубку і якийсь час слухав співрозмовника з дуже серйозним виглядом. Потім подякував і поклав слухавку.

— Надіслали результати аналізів крові. Крові нашого некроманта на жертві не виявлено. Але це ще нічого не означає, адже так? Їх там ціла зграя, як він стверджує, цих демонових брух. Було б добре обстежити кожного чаклуна в місті…

Але мені ніби стало легше дихати, зник крижаний стилет, який тремтів біля горла, і світ навіть став яскравішим. Помітила допитливий погляд Лопеса.

— Так, я рада, що поки у нас немає жодних доказів, що це зробив наш некромант, — посміхнулася я. — Адже він може повернутися… не хочеться чекати в гостях вбивцю.

— Звичайно, — з найсерйознішим виглядом кивнув шеф. — Я так і зрозумів. Але все одно, нінья, будь дуже обережна. Я не хочу ховати ще й тебе.