Глава 3.1

Та, чиє ім’я було Чан К’ін, сонячне небо, а стало — Га-Уциль, благодатна вода, йшла дикими джунглями й відчувала — попереду велика вода. З нею поруч ковзав ягуар. Дух-супутник. Він з’явився одного разу уві сні — прийшов з іншого світу. Підземного світу. Дев’ятого. Там, де живуть демони та полеглі воїни.

Вайхель ніколи не покидав її, і його звіряча сила рятувала під час важких переходів, його тіло гріло в холодні ночі. Він полював і приносив їй здобич, щоб вона не померла від голоду. Дух робив її сильнішою магічно, і напевно саме завдяки йому вона могла жити так довго. Дуже довго. Вона бачила багато чого. Але не втручалася.

Адже все одно настане день Оллін. І в цей день світ загине від вогню і лави, від страшного демона гір. Але це буде ще нескоро.

Теночтітлан здався не відразу, але все ж упав. Арауканія —  відбилася. Ненадовго. Вона бачила це. І бачила, як справжні люди вмирали —  але не здавалися загарбникам. І бачила мумію стародавнього божества —  давнішого за цю землю і цю воду, і вже точно давнішого за човни, що прийшли з-за великої води. І ця мумія була оповита запахом тління. І вміла піднімати мертвих. І вести їх у бій. І сила —  чи прокляття? —  скелета з червоною квіткою в чорному волоссі передалася й їй, Га-Уциль. Ця сила —  зелена, як загибель світу, — давала владу у світі мертвих. І клацанням пальців могла тепер мандрівниця Часу піднімати полчища скелетів.

Ось тільки битися поруч із справжніми людьми вона не хотіла. Занадто живим було спогад —  гіркий, як дим багаття, —  що ці самі люди, точніше, їхні предки багато сотень років тому привели її на вершину піраміди, щоб відправити в небуття.

Вирізати серце хотіли їй жерці. А кров’ю її напоїти спраглу землю. І навіть те, що вона дала їм воду, дала дощі й урожай… навіть це не врятувало від їхньої сліпоти й темряви їхніх сердець. І кровожерливості.

І вона лише здалеку дивилася на конкісту, і серце її не знало жалю. А очі —  не знали сліз за вмираючим світом. Світом, віднесеним кривавим вихором загарбницьких воєн. Але вона йшла проти вітру і не шкодувала ні про що.

Яка різниця, хто буде царювати на цих землях? Може, навіть краще, якщо чужинці зруйнують прокляті храми, де лилася кров? Заростуть небуттям піраміди. І більше не будуть злі жерці відправляти на заклання таких, як вона. Більше не розрізатимуть груди і не вириватимуть ще тремтячі живі серця, поки очі жертв скляніють, дивлячись у блакитне небо?..

Вона пам’ятала гігантських ідолів і храми свого народу. І ідола бога Уіцилопочтлі — бога війни. З широким обличчям і потворними лютими очима. Стіни храму —  у запеклій крові. І підлога нею залита… Зловісний запах вона пам’ятала. І серця, принесені в жертву. Свіжі й обгорілі, зморщені. Усюди —  кров! Кров… А ще —  жертовні ножі з каменю…

І так, вона бажала, щоб це скінчилося. І щоб із храмів вивітрився сморід.

Вона пам’ятала, як розсікали крем’яними ножами грудини, рилися там і виривали серця. Приносили їх ідолам. Відрізали ноги, руки й голови, кінцівки з’їдали на святах і бенкетах, а голови підвішували, нанизавши на жердину між стовпами. Тулуб принесеного в жертву не їли, а кидали диким звірам…

Так, вона надто добре це пам’ятала.

Чужинці можуть подарувати новий біль. І нову кров. Але у них є свої правила і закони. Вони не приносять таких страшних жертв. А те, що нащадки її народу, справжні люди, вимирають —  ну що ж… усьому колись приходить кінець. П’яте сонце зійшло над світом. Його пророкували. Давно пророкували.

І п’яте сонце знищить минуле.

А поки чужинці палили страшні храми і воювали з минулим, викорінюючи страшні звичаї.

А вона йшла повз.

Та, чиє ім’я було Чан К’ін, сонячне небо, а стало — Га-Уциль, благодатна вода, вирушила далі по краю часів і століть, у пошуках того, хто буде гідний прийняти силу і владу над мертвими. А мумія залишилася в горах, щоб танцювати з вітрами і дивитися на кам’яну статую, витесану богами в давнину. Здається, прообразом для цієї статуї був прекрасний бронзовошкірий юнак-ягуар. І частина його душі досі живе в розпеченому сонцем камені.

Одного разу кохані знову зустрінуться. Але це буде зовсім інша історія. І зовсім інший світ.

А їй, тій, чиє ім’я було Чан К’ін, сонячне небо, а стало — Га-Уциль, благодатна вода, буде йти далі.

І шукати. Шукати. Шукати.

І її жар ставав дедалі сильнішим. І сил було дедалі більше.