Глава 2.5

— Ти обіцяла, — зловісний шепіт, схожий на звук піску, який вітер несе по пляжу, долинув із старовинного дзеркала, де я бачила ілюзію, одразу після того, як я з гуркотом зачинила двері за своїм незваним гостем…

За хлопцем приїхав автомобіль його друга, якому Мігель зателефонував із проханням забрати його.

Його друг з цікавістю дивився на мене з відкритого вікна, і він мені дуже не сподобався. Метис з бородою і в білосніжній сорочці, він був схожий на одного місцевого бандидос, з угрупування, що займалося кокаїном. У цій банді колись був мій брат. Покійний. Минуло п'ять років, але я досі не можу забути і змиритися з тим, що Дієго більше немає. Усі ці люди —  небезпечні, і мені потрібно триматися якомога далі від них.

Мігель більше не намагався мене вмовляти чи щось доводити. Лише просив не викидати його візитку і дзвонити за потреби.

«А необхідність, сеньйорито Атль, незабаром з’явиться, — сказав він на прощання, поглянувши на мене своїми пронизливими індіанськими очима, в яких дрімали тіні минулого, — мені б дуже хотілося, щоб нічого цього не відбувалося, щоб не повставали мерці на старому кладовищі, щоб безодня не вимагала крові. Мені б дуже хотілося ніколи не турбувати тебе і запросити не до храму, де збираються маги Смерті, а на вечерю в ресторан, але сталося те, що сталося. І не нам вирішувати. І не нам обирати наш шлях. За нас, сеньйорито, вибір зробила Ла Муерта. Вона може розсердитися за неповагу і непокору. Мені шкода. Мені, справді, шкода, що нам випали такі кістки в цій грі. Я чекатиму на дзвінок і сподіватимуся, що ти подзвониш не тоді, коли буде занадто пізно!»

Але саме ілюзією я вирішила все це вважати. Галюцинацією. Не буває ніяких некромантів, магів смерті. Немає Потойбіччя —  світу мертвих, де живуть наші предки.

Є тільки моя хвора уява і, з великою ймовірністю, — психічне захворювання, яке в нашому роді передається у спадок. Яке саме — нехай розбирається психіатр.

«Ідіть, сеньйоре, — холодно сказала я, — сподіваюся, я більше ніколи не почую вашого імені».

— Твоя кров може запечатати безодню, але може й розкрити її, — шипінням змії линув гучний оглушливий шепіт із дзеркала.

Я втомлено взяла з бабусиної скрині величезну хустку з індіанським орнаментом і накинула на дзеркало, намагаючись не дивитися у відображення. Там металася мумія з червоною квіткою у волоссі й билася об тонку перешкоду між нею та реальним світом, а її очі горіли червоним злим вогнем. Саме дзеркало світилося яскравим зеленим сяйвом —  а всі добре знають, що такий відтінок є знаком Смерті.

Так, у відбиттях інших поверхень вона теж була —  але там вона була туманною і зовсім не страшною, немовби ніяк не змогла б прорватися в реальний світ. Її ворота —  саме це дзеркало.

У голові зазвучали рядки з Лорки. Сомнамбулічного романсу, який я знала напам’ять з дитинства. Неоднозначного. Багатозначного. Повного трепету перед смертю. І любові до неї. Жаги пізнати її.

«Зелень, любов моя —  зелень! Вітер зелений і гілля. Човен у морі темніє, кінь на горі шаленіє…»

Я повільно, ніби й сама була сомнамбулою, відійшла від завішеного дзеркала і наблизилася до портрета бабусі, на якому вона була зображена зі скелетом дідуся. Дика і моторошна традиція, через яку бабусю й вважали божевільною. Вона бачила світ духів. Нібито бачила. І могла навіть з ними розмовляти.

Я нахмурилася, сперлася руками на стіну по обидва боки від портрета, впилася поглядом у чорно-білий знімок. Розглядала обличчя бабусі, її одяг, сад за її спиною… Немов шукала щось підозріле. Ковзала поглядом по скелету в сомбреро і традиційній старовинній сорочці… Ліворуч від дідуся… того, що залишилося від дідуся, мені примарилася тінь.

І вона була схожа на танцівницю з розпущеним волоссям.

Ні, я зупинила себе. Це просто гра тіні й світла.

Але якщо Потойбіччя і справді існує, якщо його населяють мерці… ні, ні, я не буду думати про це! Заплющила очі. Спробувала вирівняти дихання.

Я. Не. Буду. Думати.

— А твоє серце на вівтарі древніх богів — відкриє шлях демонам! — йшло далеким страшним відлунням по кімнаті, від стіни до стіни, від стелі до підлоги, розсипалося дзвоном осколків, ніби билися й билися невидимі мені дзеркала.

Я сповзла на підлогу і закрила вуха руками, щоб не чути. Але шепіт все одно пробивався. Він звучав набатом. Він сипався піском. Дзвенів склом. Гуркотів чавунними казанами. Барабанним боєм намагався пробити перетинки у вухах. Він зводив мене з розуму… Втім, хіба можна звести з розуму вже й без того божевільну?..

— Ти ж обіцяла! — пролунало з боку дзеркала, і тканина затремтіла, а потім піднялася, ніби її кинуло на раму сильним поривом вітру.

Але протягу в будинку не було.

Я широко розплющила очі.

— Я злякалася! — крикнула, не вірячи, що відповідаю своїй галюцинації. Не вистачало тільки почати розмовляти з уявними співрозмовниками… — Злякалася, чуєш! Я не хочу ходити ні на які кладовища і зв’язуватися з мерцями! Зрозуміло тобі? Залиш мене в спокої, чортова тварюко! Або дай мені трохи часу! Дай мені час усвідомити це все!

З очей бризнули сльози, а дзеркало завмерло — перестала тремтіти хустинка, і сутність, що живе за межею, немов притихла й заспокоїлася. Навряд чи вона пішла. Але щось змусило її замовкнути.