Глава 2.2

Я відчувала смерть. І відчувала поклик. Далекий і тонкий, але на диво ніжний. Хтось намагався достукатися, дозватися до мене з того боку дзеркал, коли зникла Ла Муерта. Вона з’являлася на всіх дзеркальних поверхнях, куди б я не заглянула, але особливо їй сподобалося те саме старовинне дзеркало…

Страху не було, але й спокою —  теж.

Я чула дзвін водоспаду, стукіт каменів на дні потоку, клацання кастаньєт і хрускіт кісток… Чула кроки —  вони луною зникали в серпанку віддзеркалень. Бачила жінку трохи старшу за мене, смагляву і чорноволосу, чимось схожу на бабусю в юності —  у мене збереглися її старі знімки. І ця жінка явно була з індіанців. За нею ковзав тінню ягуар —  стрибав по каменях, крався по деревах… Він ніби охороняв жінку. Вони показалися мені всього на мить —  і зникли, як до цього зникла Смерть.

Коли Ла Муерта пішла, її квітка випала в реальність, червоним спалахом блиснувши в напівтемряві моєї кімнати. Я тільки зараз її помітила. Торкнулася — і вона  тут же розсипалася попелом. Цей попіл підхопив протяг і виніс у прочинене вікно… Франт різко обернулася, відстаючи від карнавальної ходи, і я злякано сховалася за шторку. Мені здалося, що Катрін дивиться прямо на мене. Бачить мене крізь стіни.

Різко запахло дощем і мокрою цвинтарною землею. Виноградом. Перестиглими апельсинами, ледь ураженими гниллю. Повіяло вогкістю гробниць і старих склепів. Тлінню. Попелом сотень років прогорілих вогнищ. Джунглями. І туманом.

Катрін якийсь час дивилася на мене, а потім безглуздо змахнула кістлявою рукою, і в ній з’явилася та сама червона квітка. Величезна прекрасна жоржина. Франт прикрасила нею свою вуаль і клацнула щелепою, потім почала танцювати, розганяючи пил і пелюстки помаранчевих чорнобривців, якими цього дня були прикрашені процесії для мертвих. Волани на спідниці скелета кружляли й змінювали колір —  з червоного на чорний, потім на жовтий, на помаранчевий… поки не стали сірими, як попіл… Франт, кульгаючи, кинулася наздоганяти святкову процесію, чия музика все ще чулася здалеку. Я видихнула з полегшенням і відійшла від вікна.

Пішла. Катрін залишила мене в спокої. Надовго? У дзеркалах теж нікого не було —  у лабіринті віддзеркалень я бачила лише свою кімнату зі старовинним комодом та шафою, серветками, які ще в’язала бабуся, і портретами померлих родичів на стінах.

Підійшла до програвача і поставила улюблену платівку —  з піснями старих оркестрів маріачі. Віуела заридала, наче поранена пташка, потім почувся дрібний стукіт —  ніби дощ лупив по підвіконню… Танго змінилося на болеро, а я стояла біля стіни, прикривши очі, і намагалася забути про страх. Музика завжди допомагала мені справлятися з панічними атаками, які траплялися все частіше. Вона була моїм якорем, зв’язком із реальністю.

Тим, що дозволяло мені відчути момент.

Залишатися тут і зараз.

Не дати собі впасти в паніку.

Ритм «Кукарачі», яка зазвучала далі, раптом здався мені схожим на стукіт кісток —  я різко розплющила очі й ледь не задихнулася від страху, що знову нахлинув.

Змінила платівку. Протяжний стогін гітари і повільна заупокійна пісня знову повертали мені спокій.

Когось забрала сьогодні кістяна мара, яка показалася мені в дзеркалі. Але чому вона вибрала мене провідником?.. Я чула від бабусі, яка була з древнього роду Атль, що в нашій родині іноді народжувалися чаклуни. Майстри Смерті, які ходять під руку з Ла Муертою і п’ють текілу з Катрін. Бачать привидів. Утихомирюють неслухняних мерців. Можуть з легкістю зазирнути в безодню, де живуть демони —  колишні боги цієї стародавньої, напоєної кров’ю, землі. Але знаючи дивацтва бабусі, я вважала це все просто порожніми байками. Страшилками для дітлахів.

А тепер її страшилки оживали.

Або я збожеволіла. Ще один варіант, який теж не варто скидати з рахунків.

Коли пролунав стукіт у двері, я ледь не підскочила від несподіванки й упустила платівку, яку тримала в руках. Вона покотилася до комода й завмерла там, трохи покружлявши. Стукіт повторився. Гучний. Наполегливий. Різкий.

Я пішла відчиняти, відмахнувшись від передчуття біди.

Що може статися зі мною посеред білого дня в одному з жвавих районів міста? У нас навіть майже не трапляються пограбування, хоча життя в Мексиці не скрізь безпечне. Акапулько де Хуарес — портовий і туристичний центр штату Герреро, оточений гірським ланцюгом і заповнений мандрівниками та знаменитостями з усього світу — відносно безпечний. Тут вирує нічне життя. Тут найрозкішніші пляжі. І мій будинок розташований у традиційній зоні, а не міській,  де рідко можна зустріти туристів, зате легко натрапити на злочинців… То чому я маю боятися відчиняти двері? Старий Акапулько — безпечний район.

Та й після зустрічі з Катрін — що ще може налякати мене сильніше?

Хіба що незнайомець, що ввірвався до мого будинку в білому костюмі, забрудненому кров’ю та кладовищенською землею.

До біса гарний незнайомець.