Глава 1.3

Це був не перший сон про юкатанські піраміди та жертви древніх богів. Але вперше він був таким яскравим. Вперше він був — як наяву. Вперше я відчула біль так, ніби мене поранили в реальності... І вперше я витягла у свій світ щось із світу ілюзій.

Бо виявилося, нікому було підкидати мені в спальню ті блискучі крижані камені, та й навіщо? Хтось настільки ненавидить мене, щоб звести з розуму?.. Але у мене немає золота чи дорогоцінних каменів, банківський рахунок майже порожній... Від бабусі дістався цей будинок і фазенда, пара дрібничок.

І я не знаю жодних таємниць, за які мене можна хотіти знищити... У мене немає ворогів. Або я думаю, що немає.

Адже я працюю в небезпечному місці. У детективному агентстві, яке здебільшого займається пошуками загублених речей або людей. Хтось може ненавидіти мого шефа, чи не так? Раптом він перейшов дорогу бандидос?

Але ні, ті не діяли б так тонко. Вони не намагалися б звести мене з розуму. Вони просто перерізали б мені горло —  і справа з кінцем. Хто знає, скільки подібних вбивств відбувається в Мексиці, та й по всій Америці?

Той, хто намагається пробратися в мої сни, —  обдарований. І зовсім не вмінням розмахувати мачете та влучно стріляти.

До ранку я більше не спала. Рахувала миті, втупившись у вікно, на темну вулицю. Рідкісні ліхтарі розганяли морок, але мені все одно ввижалися чудовиська — у кожному кривому дереві чи дивному кущі... А коли біля ганку будинку занявкала сусідська кішка, зістрибнувши з глухим звуком з навісу на сходинку, я сама ледь не скрикнула.

І згадала, коли вперше відчула такий дикий первісний страх.

Вперше таке моторошне відчуття відвідало мене під час поїздки до Єгипту декілька років тому. Тоді я вже працювала в детективному агентстві, і найвеселішими» справами, за які брався мій начальник, Аугусто Лопес, були стеження за невірними подружжями. Але одного разу він взявся знайти спадкоємицю смарагдового скарабея, витонченої брошки, останній власник якої бажав передати її тільки своїй онучці. Так ми з Лопесом і потрапили до Каїра.

Це місто підкорило мене барвами і новими для мене ароматами. Тут навіть небо виявилося яскравішим. Я була вражена цим містом тисячі мінаретів і хмарочосів, мавзолеїв і галасливих східних базарів, де велася жвава торгівля спеціями, прянощами, виробами з кераміки та дорогоцінних металів. Недарма Каїр —  означає «переможний». Але замість розкішних готелів ми спостерігали вузькі старовинні вулички та обшарпаних дітей, які ще квартал бігли слідом, випрошуючи в нас долари. Їхні дивні чорні очі здавалися порожніми. Або — уламками камінців. Я боялася дивитися їм в очі, і цей страх був незрозумілим та ірраціональним.

Звідти… ніби дивилася безодня.

Ми знайшли нашу спадкоємицю в одному з бідних кварталів, вона знімала там кімнатку в багатоповерховому перенаселеному будинку, а сама підробляла гідом у якійсь фірмі для туристів. Після того, як дівчина отримала скарабея — подарунок з-за океану від діда, якого майже не пам'ятала, — вона якийсь час задумливо розглядала брошку, немов вирішуючи, чи варта пам'ять про минуле розкішного життя. Якщо вона продасть скарабея, то зможе покинути злиденний квартал, змінити роботу, навіть переїхати кудись, їй вистачить на десяток років безбідного життя.

Я так і не дізналася, яке рішення вона прийняла, втім, мені було байдуже. Зате я побачила піраміди. Я добре пам'ятаю страх, який охопив мене, коли в жовто-помаранчевому мареві пустелі я розгледіла ці величезні гробниці. Ступінчасті й неймовірно величні, вони чомусь здавалися мені дуже страшними. Ніби зайдеш всередину — і навіки залишишся в мертвому світі. Чи можна турбувати спокій тих, хто пішов? Чи не роблять люди помилку, торкаючись того, що за межею смерті? Це були могили. Це були ворота в інший світ. І людям немає чого робити в цьому світі.

Елізабет — так звали нашу спадкоємицю — називала піраміду по-місцевому, Хуфу, і дуже яскраво та натхненно розповідала нам історію цього місця. Було видно, що вона любить Єгипет і його похмурі легенди.

І лише небажання показати Лопесу, що я злякалася, змусило мене спуститися з верблюда і рушити слідом за нашою провідницею в чорну пащу розкритого ходу. Піраміда добре зберіглася, і іноді мені навіть здавалося — ніби не було всіх цих тисяч років, і я спускаюся у потойбічний світ, який давно засипаний пісками.

У мертве царство стародавнього бога, у світ, де немає місця живим.

Пустеля, через яку ми добиралися, налякала мене — мертва, байдужа, вона бачила народження і загибель царств, велич древніх фараонів... Що я для неї — піщинка?.. Зникну — і ніхто не помітить.

Наче здалеку я чула голос нашого гіда і запитання мого начальника, який здавався щиро зацікавленим, але щось мені підказувало — самою Елізабет, а не її екскурсією.

Слова дівчини були сухими, здавалися просто історичними зведеннями, нічого нового я поки не почула. Ніби вона завчила підручник або свій туристичний проспект.

—  Вважається, що втіленням царських амбіцій у життя займався Хеміон — племінник і візир фараона, придворний архітектор. Піраміда була побудована близько 2540 року до нашої ери. Понад два мільйони величезних каменів знадобилося, щоб спорудити її, і гранітні брили доставляли з кар’єру, який розташовувався на відстані майже тисячі кілометрів від Гізи. Вчені досі не можуть знайти відповіді на питання, як переносилися ці камені і як будували піраміду...