Глава 1.2

Різко прокинувшись, я сіла на ліжку, тремтячи від пережитого в кошмарному сні жаху. Серце билося так перелякано, так схвильовано, ніби його й справді ледь не вирізали з моїх грудей. Зовсім як та легенда про чаклунський рубін, яку в Акапулько знають навіть діти. Цей камінь зберігається в музеї старовини, і доглядач любить розповідати страшні історії про принесену в жертву богиню — віддану богу Смерті дві тисячі років тому. Нібито в цьому камені укладена її безсмертна душа, і поки рубін перебуває в місті — Акапулько захищене від зла. Камінь-охоронець. Камінь-душа.

Тільки чому пізно вночі я думаю про старовинні артефакти, а не про те, що треба швидше заснути? Завтра чекає важкий день, Джованна, лягай і не думай про моторошне. Не думай про сни. Адже ти знаєш, як тендітна ця межа між світами. Ти знаєш, як легко опинитися у світі мертвих.

Ти там бувала. І в тебе більше немає бажання пережити це ще раз.

На годиннику світилося четверта двадцять. Найглухіша пора, година до світанку. Бабуся казала, що я народилася о цій порі. Вовча пора. Точно, вона називала цю пору вовчою. Чому я зараз про це згадала?

Не моргаючи, дивилася на циферблат. Ще пару годин я можу поспати перед роботою, але після моторошного сну не хотілося закривати очі. Я все ще бачила величезну піраміду, оповиту ліанами, біля підніжжя якої серед папоротей товпилися напівголі люди в пір’ї та шкурах. Я все ще бачила блискучі черепи, сходи, що кришилися від часу, на яких я стояла. І чула крики, бачила кров на своїй долоні. Горло кололо, ніби я чимось подавилася і довго не могла відкашлятися. Або в мене ангіна.

Я повільно витягнула вперед руку, і місячний промінь ковзнув від вікна, наче живий. У руці розгорався, палахкотів біль. Спалах цього гострого, нестерпного болю розрізав долоню, але я боялася дивитися…

У примарному сріблястому світлі я все ж наважилася глянути на свою стиснуту долоню. По зап’ястку текли тонкі струмки крові. Розкрила пальці, тремтячи. На простирадло впали три осколки.

Кришталь?

Я закричала, підхопившись на ліжку і відкинувши осколки, ніби це були небезпечні отруйні комахи. Крик перейшов у тонкий вереск, а потім —  у хрипи. Я притискала руку до себе, ніби це могло допомогти. Потім перев’язала простирадлом, щоб зупинити кров. Біль став тихішим. Але пульсував. Відлунювала в усьому тілі.

Годинник тихо цокав, здавався гуркотом грому. Я чула плескіт води, крик хлопчика, який тонув у величезному кам’яному колодязі, чула стукіт дощових крапель — гучний, страшний.

Паніка накрила хвилею, я не могла дихати і впала на ліжко без сил, не розуміючи вже, де перебуваю. У темній печері з бронзовошкірими людьми чи у своїй кімнаті. Темрява хижим звіром вишкіряла зуби у вікна, гарчала автомобілями, що проїжджали дорогою, сміялася далеким гавкотом собак... Потім почувся виск, схожий на вовчий.

Я подивилася на годинник. Чотири двадцять. Стрілка ні на хвилину не зрушила. А мені здалося, що я хвилин п’ять лежала і намагалася впоратися з панічною атакою та диким болем. Згадалося, що про цей страшний час казала колись бабуся, розповідаючи казки свого народу... Що в цей час, вовчий час, чудовиська і духи найсильніші, а люди беззахисні. У цей час, найтемніший перед світанком, стоншується межа між світами і відбувається найбільше самогубств... Я важко зітхнула, розмотавши простирадло і витираючи закривавлену долоню.

Це був лише сон. Лише сон. Лише сон. А кров... порізалася уві сні. А осколки? Як потрапили в ліжко?.. Хтось підкинув? З огляду на те, як мене ненавидить сестричка, яку бабуся позбавила спадку, я вже й гадюкам у ліжку не здивуюся. Або скорпіонам. Їх тут простіше дістати...

Але сестричка минулого року поїхала до Штатів. Навряд чи їй тепер є до мене діло.

— Не спи...

Голос долинув від вікна. Причулося?

— Розбуди мене о четвертій двадцять...

Я закрила обличчя долонями, відчуваючи нудотно-солодкий запах крові.

Якщо я не бачитиму чудовиськ, то й чудовиська не побачать мене.

Це теж я чула від бабусі.

Не дивись у безодню, не дивись у безодню...

Виходить, бабуся не намагалася додати таємничості й налякати мене своїми вигадками? А захищала й навчала?.. Але для чого?..

Але думати про це зараз я не могла. Потім, я згадаю все потім. Завтра. Точніше, вже сьогодні — але пізніше... Зараз я була зосереджена лише на тому, щоб дихати.

Четверта двадцять. Час злого чаклунства, відьом і привидів. Час, коли мертві можуть стояти біля твого ліжка. Час, коли злі духи можуть поневолити тебе і відвести дорогами вовчого часу.

У світ мертвих.

Знову пролунав жахаючий душу виск. Скрипнула дошка. Ще раз. І ще. Кроки зупинилися біля дверей моєї спальні.

Стук.

Серце завмерло.

Я моргнула — і час знову полетів, відраховуючи секунди. Я чула подих звіра за дверима, відчувала запах мокрої шерсті й гнилої деревини, запах болота й кладовищенської землі. Запах гірких трав. Вітер похитав прозору фіранку. У мене відкрите вікно?.. Я подивилася на годинник. Чотири двадцять одна.

За дверима було тихо.

Темрява відступала.