7. Розриваючи зв’язки з минулим

Орися ніяк не могла звикнути до думки, що снідає зі своїм майбутнім чоловіком. Він їв спокійнісінько, наче нічого незвичного не було в тім, що вона тепер живе тут. Не просто живе, а постійно перебуває!

— Мені треба в майстерню. І ще мушу владнати деякі справи, — промовила вона тихо, колупаючись виделкою в омлеті.

— Тобі краще бути тут. Так безпечніше. Я ще не поговорив з твоїм батьком і не розповів йому, що ми одружуємось.

— Але мені треба.

Лев відклав свою виделку і відхилився на спинку стільця. Він вже потурбувався про всі потрібні Орисі речі, представив її персоналу дому, зробив усе, щоб їй комфортно було тут перебувати. Задля її ж безпеки до весілля краще було залишатися в межах маєтку. Хтозна, що можуть викинути Мирон і Володимир, коли дізнаються про їхні плани.

— Тепер я визначаю, що тобі треба, а що ні.

— Ми ще не одружились, а ти вже мене нікуди не пускаєш?

— Ми ще не одружились, а ти вже сперечаєшся зі мною. Що я тобі сказав ще у твій перший візит сюди?

Орися глипнула на нього й замислилась. Зовсім тихо, так що він ледь почув, припустила:

— У твоєму домі ти наказуєш?

— Так. І це не зміниться.

Вона поклала руки на коліна. Міцно стисла кулаки і вдихнула. Не могла скипіти, не могла. Не час показувати характер, доки її становище хитке й непевне. Процідила крізь зуби:

— Вибач. Я зрозуміла. Просто почуваюся наче в ув'язненні… Мені треба лише кілька годин, щоб доробити скульптуру, яку давно обіцяла на виставку. Лише кілька годин. Будь ласка.

Це була не вся правда, але решту вирішила не розповідати. Хтозна, яка в нього буде реакція.

Лев замислився. Взяв смартфон і комусь написав.

— Гаразд. По тебе приїде мій охоронець з офісу. Буде біля тебе, доки працюватимеш. В обід я заїду, поїдемо разом в офіс. Є одна справа, владнаємо її там.

— Дякую.

За останні дні, проведені в домі Лева, Орися лише кілька разів написала мамі й повідомила, де перебуває. Про весілля — ні слова. Він сказав, що зі всім розбереться, то нехай розбирається. Але було ще дві людини, про яких турбувалася.

Матвій. Довелося зателефонувати директорці реабілітаційного центру, розпитати, як він, і попередити, що якийсь час вона не зможе приїздити. Коли все більш-менш вляжеться, тоді можна буде відновити візити.

Руслан. Господи, останнім часом вона за нього зовсім забула! Відчуття було, наче вони повернулися до тих років дружби, коли вистачало телефонної розмови раз на кілька днів. Цими днями він наполегливо хотів зустрітися і випитував, куди вона зникла. Час було розірвати ці беззмістовні стосунки. Серце Орисі трохи ниділо від потреби розриву, адже й другом він їй перестане бути (а Руслан був її найкращим, єдиним другом впродовж останніх п’яти років!). Хай там як, вона мусила з ним поговорити.

Охоронець, якого приставив Лев, мав грізне ім’я Святополк і такі ж грізні насуплені брови. Проте, на диво, він без заперечень відповів згодою на її прохання зачекати на вулиці біля майстерні. 

— Нарешті! — з гучним вигуком зайшов у майстерню Руслан. — Куди ти поділася? Розкажеш нормально?.. До речі, що це за здоровань під дверима?

У нього був мільйон запитань одразу, й Орися навіть не знала, з чого почати. Вона відійшла трохи далі від статуетки, яку якраз оздобила, і ніяково затупцяла на місці. Кілька годин, доки працювала, шукала слова, щоб пояснити все Русланові, але розгубила їх.

— Я була не вдома, — видихнула нарешті. — Розумієш, дещо сталося. Це довго пояснювати. Просто я повинна вийти заміж. Той хлопець під дверима — мій охоронець. Слухай, пробач мені… Руслане, ми можемо залишитися друзями?

Він лупав очима мовчки. Дивився на неї, геть нічого не розуміючи. Збігло щонайменше три хвилини, доки його обличчя нарешті почало висловлювати емоції — й було то обурення.

— А, починаю здогадуватись! Твоя сімейка щось втнула, так? Хочуть тебе силоміць заміж видати чи щось в такому роді? Ну я їм… Я твоєму батьку все викажу! Ми маємо з ним поговорити. Що це таке взагалі?

Орися заплющила очі, опустила голову. Як мала пояснити Русланові, що це вона сама заварила кашу, що одна випадковість, один збіг, одна закономірність — й вона тепер наречена Лева, Короля Лева?

— Ти вже завершила роботу?

Спочатку вона почула запитання, а тоді усвідомила, що секунду до того рипнули двері. Різко розплющила очі й побачила Лева, який неспішною ходою прямував до неї.

— Так, я… я вже.

— І не сама, бачу. — Він зупинився поруч, повернув незворушне обличчя до Руслана. — Хто ти?

Руслан аж захлинувся слиною від обурення.

— Це ви хто такий? Я — хлопець Орисі взагалі-то!

Вона скривилась і боязко зиркнула на Лева. Чомусь очікувала бурі, але він навіть бровою не повів.

— Отже, колишній хлопець. А я її наречений. Лев.

— Та хоч тигр! Ви що собі ду…

— Руслане, — Орися м’яко його обірвала. Подивилася з жалем. Не хотіла виясняти стосунки при Левові, Руслан заслуговував на нормальне пояснення, але вже нічого було робити. Швидко затарабанила: — Пробач. Я не встигла тобі пояснити. Просто так потрібно. Я виходжу заміж за Лева.

— Та ви показилися. — Хлопець сплеснув руками, а тоді на його лиці відобразилася уїдлива гримаса. — А я думав, що тебе знаю! Скільки років грала просту дівчину і заявляла, що не така, як своя сімейка. Ага, не така, а коли одружуватися, то статус і гроші — наше все. Ти ж Король Лев, правда? Думаю, якесь обличчя знайоме… Ну й щастя-здоров’я вам обом!

Руслан кинувся до дверей, тихо лаючись собі під ніс. Орися не намагалася його зупинити, бо не мала, що сказати і чим виправдатись. Лише гидке відчуття назавжди втраченої дружби і не такої, як очікувала, розмови залишилося на душі.

— Ти тому так хотіла в майстерню — щоб поговорити з ним? — Лев повернувся до неї всім корпусом, запитально здійняв брову.

— Це теж, але я… — Орися розгубилась, шукаючи слова для пояснення.

— Якщо думала після одруження залишити його в коханцях, то навіть не сподівайся. Моя дружина означає м-о-я дружина і нічия більше.