6. Перевірка

Орися чекала його цілий вечір, аж доки не задрімала на софі. У дім її впустила пані Софія — та сама жінка з волоссям кольору стиглої вишні, яка минулого разу постелила їй в гостьовій спальні. Лева все не було і, стомившись ходити туди-сюди колами по вітальні, Орися здалась — прилягла, закуталася у вовняний плед і, дивлячись на гострі язики полум’я в каміні, заснула. Останньою думкою було: навіщо щодня палити камін, та ще й влітку, що це за така примха у Лева?

Сон відігнало запитання:

— Тобі сподобалося спати в моєму домі?

Вона розплющила очі, сонно глянула на високу постать, яка стояла біля софи. Різко сіла. Голова прояснилася в лічені секунди, й так само стрімко в душу повернувся гнів.

— Я думала, це вам сподобалося, коли я сплю у вашому домі. Так сподобалося, що вирішили одружитися зі мною.

Лев розстебнув ґудзики на піджаку, відійшов до каміна і завів руки за спину.

— Бачу, ти все вже знаєш.

— Як ви могли? — Орися вскочила на рівні ноги. Зробила два кроки до нього і зупинилась. — Ви не захотіли домовлятися зі мною, але домовилися з моїм батьком. Чому?

— Домовлятися з твоїм батьком мені вигідніше, ніж з тобою, — просто й спокійно відповів він, наче нічого осудливого не вбачав у своїх діях.

— А жити вам теж з моїм батьком? Спати з ним будете?

Лев всміхнувся краєчком губ, підійшов до неї так близько, що в деталях бачив кожну дрібненьку зморшку на її насупленому від гніву чолі.

— Твій батько не на мій смак. Навіть як людина він мені не подобається, тож спатиму все-таки з тобою.

— Але я не річ, щоб купувати мене в батька!

— Тому ти сама хочеш себе продати?

Орися розтулила вуста, але відповіді не знайшла. Що могла заперечити? Він говорив чисту правду — пропонувала, продавала себе, щоб тільки не бути змушеною вийти за голову суду, щоб визволитися з пут власної сім’ї і врятувати найдорожчу людину. Вона опустила голову, прошепотіла:

— Я вже казала. Я тільки себе й маю. Все інше — не моє. В моєму житті мені нічого не належить. Не маю ні впливу, ні своєї власності. Я просто донька своєї сім'ї, моє прізвище у всіх на слуху, але не завдяки мені й моїй творчості, а через родину, яку я насправді терпіти не можу. 

— Отже, це все. То чому ж ти злишся за те, що я домовлявся не з тобою?

— А ви б не злилися на моєму місці?

— Злився б. Але я на своєму. А на твоєму ти. На майбутнє раджу не демонструвати мені свою поранену гордість і самолюбство. Це зі мною не спрацює, Орисю.

Він з притиском промовив її ім’я й помітив, як вона зсутулилась, до побіління стисла пальці в кулаки. Спіймав її зап’ястя, на якому випнулись вени, взяв у свою долоню маленький впертий кулачок і провів пучками по випнутих кісточках.

— Розімкни кулак. Я не збираюся брати в тебе аналіз крові. Навіть не вкушу.

Орися подивилася на свій кулак в його долоні й повільно розтиснула пальці. Проте Лев її руку не відпустив, тримав далі.

— За скільки продав мене батько? — спитала вона тихо.

— Він не просив грошей.

— А що тоді?

— Я уклав вельми вигідну угоду. Це мені нічого не вартувало. Твій батько лише хоче, щоб наші діти носили прізвище Карпінські.

Від обурення Орися знову спробувала стиснути пальці, але він не дозволив, притримав за долоню.

— І ви погодилися? Вам байдуже?

Лев гмикнув, стенув плечима.

— Я не такий звихнений на питаннях прізвища, як твоя родина. До того ж я не хотів би передати своїм дітям ні прізвище свого вітчима, ні прізвище рідного батька. Тому нехай потішиться твій батько, раз для нього це важливо.

— Він хоче довести дідові, що чогось вартий, що він справжній Карпінський. А ви підіграєте і використовуєте мене.

— Ні. Я якраз використовую його. А ти — запорука, що все вийде.

Орися сумно смикнула кутиками губ, сподіваючись, що в цій печальній подобі усмішки заховає свій біль. Їхала сюди така рішуча і впевнена, збиралася посваритися з Левом, заявити йому, що не стане розмінною монетою у його грі. Натомість тепер стояла з опущеною головою і не могла більше знайти в собі відваги продовжувати суперечку. “Я не така, я не дозволю чоловікам вирішувати мою долю і помикати мною”, — сказала матері кілька годин тому. Ха-ха. Вже дозволила, і навіть стоячи перед лицем людини, чиєю власністю от-от стане, не знала, чим заперечити.

— А якщо я не хочу? Це не важливо, так?

— Трапиться лише те, на що ти сама була готовою ще кілька днів тому.

— Але я пропонувала це, бо хотіла бути учасницею домовленості, а не товаром! Бо хотіла…

— Зажди.

Лев випустив її руку і різко обірвав розмову, коли у внутрішній кишені піджака завібрував смартфон. З подивом смикнув бровами, побачивши ім’я на дисплеї, і підняв слухавку.

— Так, Мироне…

Орися витріщилась на нього, зрозумівши, з ким він розмовляє. Наставила вуха, але все одно не чула, що казав у слухавці батько. Проте обличчя Лева було більш ніж красномовним — м’язи на ньому затверділи миттєво, а очі потемніли.

— Повторіть ще раз, — грізно, чітко сказав вів, вислухавши Мирона. — Що означає “скасовуємо домовленість”?

Її серце гупало у вухах, доки завмерла й чекала, чим завершиться розмова. А завершилась вона тим, що Мирон договорив і поклав слухавку, залишивши Лева з непромовленою погрозою.

— Твій батько не розуміє, кому щойно відмовив. — Він забрав смартфон від вуха й задумано на нього подивився. А тоді різко підняв погляд на Орисю. — Каже, що раніше обіцяв твою руку й серце іншому, тож подумав і все-таки не може укласти домовленість зі мною.

Вона охнула. Отже, батько зробив ставку на свого друга? Вирішив все-таки віддати її голові суду! Але чому так раптово передумав? Ще по обіді був такий натхненний співпрацею з Левом, й тут на тобі!

— Нічого не розумію… — прошепотіла.

— Ми прийшли туди, звідки почали. — Голос Лева був спокійним, але погляд метав іскри. — Це ж Ковальський, так? Чим він міг натиснути на твого батька?

Орися стенула плечима.