4. Пропозиція інфанти

Орися нервово крутила в пальцях візитівку і від хвилювання не могла підняти очей. В тиші салону авто чула власне серцебиття, іноді схвильовано чіплялася за клатч, що лежав на колінах, мовчала.

Кілька хвилин тому, доки крокувала повз своїх здивованих родичів до Лева, почувалася сміливою, сильною, мало не королевою світу. Однак тут, наодинці з ним, це відчуття розсіялось. Тепер вона була слабкою і беззахисною перед ним. Повністю в його владі. Від нього тепер залежало ставлення сім'ї до неї, та й взагалі її майбутнє. Якщо він не погодиться взяти те, що вона йому запропонує, це буде крах.

— Куди ми їдемо? — спитала тихо, нарешті наважившись заговорити.

— До мене, — просто відповів він.

Могла й не запитувати. Якщо просиш чоловіка забрати тебе з собою, він забере тебе до себе. О такій годині не роблять візитів ввічливості, й Орися добре усвідомлювала, на що підписалась, але втішала себе: ще невідомо, хто з них двох готовий зайти далі. До того ж вона боялась їхати додому, тому навіть не спробувала заперечити Леву. Допит від батьків її все одно чекає, але краще було відкласти його хоча б до завтра.

Лев знову залишив авто в гаражі. Галантно відчинив перед нею дверцята і допоміг вийти. Вони мовчки піднялися на перший поверх, мовчки зайшли в ту саму велику вітальню, в якій Орися вже була.

У каміні горів вогонь, і вона подумала, що Лев скидає піджак, бо жарко. Однак він підійшов і мовчки накинув піджак їй на плечі.

— Дякую, але мені не холодно.

— Ти занадто гола. — Він поправив свою річ на її плечах і відійшов до каміна, докинув у вогнище кілька полін.

— Ненавиджу сукні, — тихо зізналась Орися. — Але іноді мушу їх надягати.

— Шкода, що ненавидиш. Тобі личить.

— Але вам все одно не подобається.

— Я б сказав навпаки. Мені важко думати, коли ти в сукні.

Вона прикусила губу, щоб сховати усмішку і сум'яття. Змінила тему:

— Хто вам щоразу розпалює камін? 

— Тут є персонал.

Орися кивнула, спостерігаючи за танцем вогню. Спитала те, що цікавило ще з першого візиту сюди:

— Навіщо вам такий… замок? Ви ж не одружений, без дітей... Та й не тільки замок. Ви весь у розкоші. — Провела поглядом по його статурі з ніг до голови. — Ваше взуття коштує тисяч сімдесят щонайменше. Годинник на зап’ясті — вдвічі більше...

— Я купую такі речі, бо можу.

— Ніхто не купує дорогі речі просто тому, що може. Дорогі речі купують, щоб заявити про себе. Не знаю... потішити его, залікувати непропрацьовані травми. Щоб сказати всім: дивіться, я багатий… Ви колись не могли собі дозволити дорогих речей, так?

Вона чи не вперше за вечір подивилася на нього відкрито, зазирнула в глибокі сірі очі навпроти. Він відповів таким самим відкритим поглядом. 

— Ти психолог за освітою?

— Ні. — Мотнула головою. — Я вчилася в нашому коледжі культури й мистецтв. Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво і реставрація — така в мене спеціальність. А займаюсь я скульптурою. Зовсім не те, чого очікує моя сім’я. Не те, що вони всі схвалюють.

— Хіба для шляхтянки це не почесно — займатись мистецтвом?

— Якби я була справді талановитою скульпторкою і чогось досягла, напевно, було б почесно. Але оскільки у списку моїх робіт переважно садові гноми чи леви, мене важко назвати гордістю сім’ї.

Лев кивнув і про щось замислився, знову подивився на вогонь. Промовив:

— Дорогі речі — це не тільки потішене его. Це можливість вкласти великі гроші. А записати ще більші. Я відповів на твоє запитання?

— Цілком.

Вони замовкли. Орися опустила очі, розглядала підлогу під своїми ногами і міркувала, що тепер повинна сказати. Він наче відчув це, спонукав:

— А тепер розказуй, що це було. Чому ти захотіла, щоб я тебе забрав?

— Я не могла там більше бути... Вони усі решту вечора дивилися б на мене зверхньо чи ще гірше — вдавали б, що мене не існує. Для них я недостатньо успішна, недостатньо розумна, не така, якою мене хочуть бачити. Я — наче наймолодша інфанта у великій королівській родині, маю лише титул, і жодних чеснот, і жодних перспектив.

— Інфант видають за королів.

— Моя родина впевнена, що мені це не світить.

— А ти хочеш стати королевою?

Повільно, граційно, ходою справжнього лева він підійшов зовсім близько. Підняв пальцями її опущене підборіддя, змусив зазирнути собі у вічі. Орися ледь-ледь затремтіла, промовила зовсім тихо:

— А ви можете з цим допомогти? 

— Чому я повинен тобі допомагати?

— Бо я гарна.

Лев усміхнувся одним кутиком губ. Опустив пальці з її підборіддя на шию, погладив тонку шкіру, а далі відхилив лацкан піджака і торкнувся пучками гострих ключиць.

— Є два варіанти краси: краса беззахисна і краса небезпечна, — заговорив вкрадливо. — Ніжна квітка, яку легко зірвати, розтоптати, і отруйна рослинка, яка лише прикидається ніжною і вразливою, а насправді ще та хижачка. Так от, у тебе ніжна краса, яку розтоптати легко.

Орися завмерла. Прислухалася до його дотиків і з подивом усвідомлювала, що вони її не дратують. Не виникало бажання вирватися з його рук, не хотілося втекти якомога далі. Тільки трохи страшно було, й на тому все. Вона важко ковтнула, щоб здолати сухість у горлі, й прошепотіла: 

— Я не дуже турбуюся про свою красу. Розтопчіть. Але допоможіть мені.

— Тоді яка користь мені з тебе і твоєї краси?.. Ти зовсім не вмієш торгуватися.

— Гаразд, тоді... Не знаю... Чого вам треба? Посадити мене в горщик і плекати?

— Я схожий на дбайливого ботаніка?

— Ви схожий на чоловіка, якого годі зрозуміти. — Орися зітхнула, мотнула головою і зойкнула, коли він різко поклав руку на її талію і потягнув на себе.

— Мене дуже просто зрозуміти. Я буваю співчутливим, бо не люблю, коли кривдять слабких. Але я ніколи не роблю того, що не окуповується. Тому, Орисю, тобі краще триматися від мене якомога далі, щоб я не думав, як окупити нашу співпрацю. Знайди собі безпечнішого покровителя.

Його руки повільно зіслизнули з її талії. Він відступив на крок, зміряв її задуманим, спокійним поглядом і зітхнув, як здалося Орисі, з жалістю.