3. Тричі — закономірність

На неї, як завжди, не зважали. Воно й зрозуміло, адже Орися єдина з великої поважної родини, хто захотів займатися мистецтвом (треба ж!), а не сімейною справою. Кожна отара не без поганої вівці, як то кажуть. От і вона на сімейних заходах завжди почувалася поганою вівцею.

Були в цьому й переваги. Можна мовчки спостерігати, й нікому до тебе не буде діла. Орися сіла на своє місце в самому кінці столу й обвела поглядом велику їдальню, в яку вже почали заходити гості. Діда звично обступили всі три сини. Цікаво, до кого з них дід висловить сьогодні більше прихильності? До дядька Романа, як найстаршого? Чи до дядька Олексія, як батька двох синів? Про Мирона, її батька, й мови не могло бути, він ніколи не був у милості в діда.

Коли Григорій Карпінський розкопав своє шляхетне походження, у нього з’явилась ідея фікс: продовження славного роду. Нічим він так не пишався, як своїми трьома синами, і мріяв, щоб ті теж мали синів задля збереження прізвища. Роман потішив — дав світу сина й доньку. Олексій порадував ще більше — народив двох синів і доньку. Й лише Мирон розчарував двома доньками. Хоча… Цікаво, чи дід знає всю правду? Це запитання мучило Орисю щоразу, коли бувала в цьому домі.

— Не сиди кисла! — шикнула на неї старша сестра Оксана, з’явившись нізвідки. — Можеш хоч вдати, що ти рада тут бути. Не сором нас ще більше.

Орися закотила очі під лоба, але навіть не спробувала усміхнутись. Глянула на дідуся, біля якого тепер вже плазували не тільки дядьки, але й Оксанин чоловік. Батько тим часом кудись вийшов.

— Ти вже привітала дідуся? — не вгавала сестра, сідаючи за стіл.

— Так. Подарувала йому запонки з сімейним гербом, як ти й радила. Ліпнину свою залишила при собі.

— Пфф, — пирхнула сестра, а тоді додала ще один змістовний вигук: — Ого! Це Король Лев?

Орися підняла очі від столу і знову побачила його. Десять хвилин тому, коли заходила в дім, Лев якраз під’їхав. Вона вдала, що не впізнала, але далі вдавати не вийде, бо ось він тут, в цьому самому приміщенні.

На ньому був чорний костюм, як і майже на всіх чоловіках у цій кімнаті, але Орися не могла надивуватись, як Лев виділявся. Його тверда хода, висока постава, незворушне обличчя магнетизували такою силою, що з його появою всі завмерли і затамували подих.

— Радий вас вітати, пане Григорію! — заговорив він і простягнув ювіляру невелику прямокутну коробку в подарунковій обгортці. — Для мене честь тут сьогодні бути. Прийміть цей скромний подарунок.

— Це для мене честь вітати такого гостя! — Григорій узяв подарунок і плеснув Лева по плечі. — Мирон казав, що випадковість привела вас у його дім. Але я думаю, це була сама доля. Нам давно слід було завести ближче знайомство і дружбу, адже і ви, і моя родина працюємо на благо нашого міста. У нас одні цілі, еге ж?

— Так, я теж думаю, що це була доля. — Лев стримано всміхнувся, а тоді його погляд метнувся в кінець столу, чітко, прямісінько на Орисю, наче він відчував, де саме вона сидить.

А їй від його погляду перехопило подих. Руки чомусь затремтіли, а серце впало у шлунок.

— Що ж, ми матимемо ще нагоду поговорити, попереду весь вечір, — провадив далі дід. — А зараз запрошую всіх до столу!

У свої вісімдесят Григорій Карпінський тримався рівно і впевнено. Його не турбували сердечні недуги чи, не дай Боже, стареча недоумкуватість. При здоровому розумі він мав не менш здорове тіло. Як знала Орися, здоров’ю особливо сприяли масажі кілька разів на тиждень у виконанні молодих масажисток.

Він зайняв місце на чолі довгого столу. По праву руку від себе всадовив дорогого гостя Лева, а далі за ним синів з дружинами, починаючи з найстаршого і закінчуючи наймолодшим. Після них сиділи ще кілька давніх партнерів і приятелів Григорія, а ряд замикав голова міськрайонного суду і колишній однокласник Мирона — Володимир Ковальський, людина, без якої ні одне важливе застілля не обходилось. Онуки сіли по інший бік столу, так само починаючи зі старшинства — спочатку сини Романа й Олексія з дружинами й дітьми, далі незаміжні дочки, після них Оксана з чоловіком і насамкінець Орися. Голова суду опинився якраз навпроти неї, і від одного цього факту до її горла підступила нудота. Завжди їй ставало неприємно від Володимирового липкого погляду, який, до слова, став ще липкішим два роки тому, коли померла його дружина.

— Тату, дозволь тебе привітати з ювілеєм! — З келихом в руках підвівся Роман Карпінський і почав виголошувати тост.

Орися не могла дивитися в бік діда, бо щойно повертала голову, наштовхувалась на погляд Лева. А як реагувати на його погляд — не знала. Тому дивилася в стіл і повільно їла, одним вухом слухаючи розмови за столом і односкладово відповідаючи на нав’язливі запитання Володимира.

На вечерю подавали запечених перепелів і кроликів, коропа і форель, гратени і пироги, салати з морепродуктів і закуски з прошуто, супи гаспачо і буябес. Бесіди за столом велися про бізнес і родовід, погоду і новини, знайомих і незнайомців. Лунали тости і цілі промови, незлі суперечки і улесливі коментарі.

Орися аж підстрибнула від радощів, коли вечеря завершилась, а всіх запросили у вітальню для десертів і розмов. Вона вибігла першою і зайняла стратегічне місце біля вікна. Погляд все норовив метнутися до дверей, видивитися, хто заходить, але вперто не дозволяла собі цього, змусивши себе розглядати через вікно подвір'я, освітлене ліхтарями.

— Гарний вечір вийшов, — промовив хтось поруч.

Вона різко повернула голову, й на обличчі проступив вираз неприхованого розчарування. Перед нею стояв батьків однокласник. Ну і чого він прив’язався, питається?

— Хотів сказати, що ти сьогодні маєш дуже гарний вигляд. — Володимир вишкірився і простягнув їй келих з шампанським. — Ти вже повнолітня, тому, сподіваюся, Мирон мене не сваритиме?

Нехотя Орися взяла келих і процідила крізь зуби:

— Я повнолітня вже три роки, скоро буде чотири. Батьків дозвіл на алкоголь мені не потрібен.

— Ну, не скажи… Поживеш ще, зрозумієш, що батьківське схвалення важливе навіть у зрілому віці.