2. Місце, де все почнеться

— О, ти вже йдеш?

Орися якраз помила руки і витирала їх рушником, стоячи спиною до дверей. Повернула голову у профіль, м’яко всміхнулася.

— Так, на сьогодні завершила.

— З чим працюєш? Досі мучишся над левенятами для дитбудинку? — Руслан почухав свою, як завжди, скуйовджену чуприну і, підійшовши, легко цьомнув її у щоку.

— Ні, з цим завершила. Все готово, їхатиму туди і завезу. Зараз замовлень не маю, тому просто експериментувала з глиною.

Вона повернулася і, виглянувши з дверей, кивнула в куток майстерні, де на обертовому столі височіла не дуже вдала невелика скульптура Геракла, що бореться з Немейським левом.

— Щось в тебе останнім часом багато левів, — засміявся Руслан.

— Так, багато левів… — задумано повторила Орися.

Минуло кілька днів, але її досі пересмикувало від спогаду про зустріч з самим Королем Левом. Того вечора вона боялася повертатись додому, адже хтозна, чи все-таки не обмовився він батькові про неї. І була здивована. Батько у гарному настрої попивав якесь пійло і лише кинув їй єдину фразу: “Не гуляй ночами за такої погоди. Бракувало захворіти перед дідовим ювілеєм!”. Мама лікувала мазями новостворені синці і вдавала, що нічого взагалі не трапилось. “У нас був гість, коли ти пішла, — тільки й сказала. — Він дуже вчасно завітав”.

— Слухай, якщо ти не поспішаєш, — перервав її спогади Руслан, — ми могли б побути разом…

— Що? А… Ну, я поспішаю, мені час їхати в дитбудинок. А ввечері день народження діда, ще треба в салон краси встигнути. Зачіска, манікюр і все таке.

Квапливо вона кинулась в майстерню, стягнула з себе велику картату сорочку, в якій завжди працювала. Залишилася в простій білій майці на голе тіло й з жалем подумала, що це не надто належне вбрання для візиту в дитбудинок чи, точніше кажучи, реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю. Нічого, в авто є джинсова куртка, можна накинути на плечі.

Руслан позаду неї показово ображено зітхнув, потупцяв на місці, та врешті не витримав, підійшов і обійняв зі спини.

— Орисю… Скільки мені ще чекати? Ми вже чотири місяці разом! Їдьмо до мене… Сьогодні брата якраз немає цілий день. Хоч на пів годинки… — прошепотів над її вухом. — Будь ласка.

Її плечі під його руками затверділи, напружились.

— Я ж кажу, сьогодні не можу, не маю часу.

— А коли зможеш? — вигукнув він.

Орися вибралася з його рук. Швидко зібрала речі в рюкзак, повернулася до нього спиною і зовсім не знала, що відповісти. У неї досі не виникло бажання інтиму з ним. Розмови з Русланом подобалися, його обійми — теж, поцілунки могла терпіти, але от далі… Невже варто було пересилити себе заради нього? Скільки про це не думала, та щоразу доходила до того самого висновку: її бажання теж важливі, він мусить почекати.

— Зможу тоді, коли захочу, — тихо сказала. — Ти казав, що чекатимеш, скільки доведеться… Все, я біжу. Бувай.

Вона потягнулась до нього, швидко цьомнула в щоку й збиралася бігти геть, але Руслан не дав, спіймав її обома руками за талію. 

— Це тому, що я тобі не рівня, так? Просто за ніс мене водиш! — знову закричав і несильно струсонув її.

— Припини! Ти знаєш, що для мене гроші і статус нічого не значать.

— Тоді в чому справа? Ти зовсім мене не хочеш?

— Просто для мене це важливий крок. Дай мені ще трохи часу.

Вона замружилась, щоб тільки не дивитись йому у вічі. Його запитання потрапило в саме яблучко. Не хотіла. Але ж наче й почуття мала, наче ж все у них було добре…

Він відпустив її і відвернувся, стиха лаючись, а вона вдала, що нічого страшного не трапилось, кинулась до дверей, попрощалась на ходу. Зараз був не час з’ясовувати стосунки.

Гіпсові садові статуетки левів уже чекали в автомобілі. Орися зазирнула в багажник, ще раз перевірила, чи добре їх примостила, щоб не побилися, доки везтиме, — все-таки їхати тридцять кілометрів.

Реабілітаційний центр був розташований в сусідньому містечку, тому їздити туди так часто, як хотіла б, не вдавалось. Особливо, якщо враховувати, що ці візити мусили залишатися в секреті від родини. Батько й без того бурчав, що вона останнім часом багато грошей витрачає на казна-що. Здебільшого вона допомагала грошима, але під час свого минулого візиту пообіцяла директорці центру кілька садових скульптур власного авторства — біля новозбудованого корпусу облаштовували клумби і дитмайданчик, тож веселий декор став би у пригоді.

— А де Матвій? — спитала Орися, щойно вивантажила левів зі свого білого електрокара.

Директорка реабілітаційного центру вийшла їй назустріч і, не припиняючи дякувати, хвалила скульптури.

— Спасибі вам за черговий подарунок!.. Матвій? Якраз обід, всі у їдальні. Зачекаєте, доки він поїсть?

— Ні. — Орися мотнула головою, але приховати розчарування не змогла, кутики губ скривджено вигнулися вниз. — Якщо можна, я лише зазирну. Одним оком гляну на нього.

— Звісно. Ви пам’ятаєте, де їдальня?

Вона пам’ятала. Занадто добре пам’ятала кожен закуток в цьому місці, як пам’ятала все, що стосується Матвійка. Швидкими кроками подолавши кілька довгих коридорів, наблизилась до їдальні. Зупинилася й обережно зазирнула в прочинені двері. П’ятирічне хлоп’я сиділо за другим столом ліворуч, бовтало ложкою у супі і усміхалось. Мабуть, підліток, що сидів навпроти, розповідав щось смішне.

Матвій був тут наймолодшим, але не єдиним зі своїм діагнозом. Покинуті діти жили в центрі поруч з тими, кого час від часу навідували батьки, і це Орисю турбувало що далі, то більше. Що коли він підросте й питатиме, чому до нього не приїздять? Чи питатиме він взагалі, чи зрозуміє?..

Вона зітхнула, востаннє мазнула поглядом по обличчі хлопчика і сховалася за дверима. Щокою скотилася дрібна сльозинка.

Після візитів у це місце вона ненавиділа свою сім’ю в рази більше, ніж до того. Але ось зараз змушена буде сісти в авто, поїхати причепуритися і прямувати до діда, щоб вітати його з вісімдесятиріччям.

— Як же дістало…

Орися гірко всміхнулась до себе й повільно пішла геть.