Періщив навіжений дощ. Вода рясними потоками стікала по лобовому склі, так що двірники не могли впоратись. Тому він і не розгледів, що чи хто саме кинувся під колеса авто. Звір? Людина?
— Трясця.
Він різко натис на гальма, перемкнув дальнє світло на ближнє і вистрибнув на вулицю, прямо під скажені потоки води.
— Вибачте… Допоможіть. Будь ласка, допоможіть… Він її вб'є!
Перед капотом, зіщулившись і замружившись, присіла дівчина. Вона обхопила коліна руками, бурмотіла нерозбірливі вибачення. У світлі фар Лев побачив, як швидко мокне її волосся і одяг. Він підступив ближче, на ходу розстібаючи свій піджак. Присів і поклав руку дівчині на плече.
— Ти ціла? Що трапилось?
Вона смикнулась, розплющила очі. У півтемряві не було видно виразу її обличчя, але її страх він відчував у судомних видихах, які перекрикували гучний дощ.
— Там, — показала за його спину. — Він зараз вб'є маму.
Лев озирнувся, глянув на високий мурований паркан і металеві ворота. У широко роззявленій пащі хвіртки, що була поруч, угледів світло, що лилося з вікон будинку.
— Ясно. Візьми це.
Він швидко зняв піджак, накинув на плечі дівчини. Допоміг їй встати і, долаючи кволий опір, підштовхнув до дверцят свого авто. Вона сполохалась, спробувала викрутитись з його рук, але не змогла, лише мазнула мокрими пасмами по його підборідді, повернулась і ткнулась мокрим носом в комірець білосніжної сорочки. На секунду її ніздрі полоснув запах кедру і жимолості. Сахнулась, впізнавши легендарний чоловічий парфум від Christian Dior. Чи не було помилкою попросити допомоги в такого чоловіка?
Лев знову, сильніше, ніж досі, відчув її страх. Перекрикуючи шум дощу, твердо сказав:
— Сідай, я припаркую авто.
Дівчина обм'якла різко. Підкорилась і мовчки дозволила запхнути себе на пасажирське сидіння. Він обійшов авто неквапом, сів поруч, геть змоклий, але з такими спокійними й розміреними рухами, наче зовсім нічого йому не було від холодних крапель і переляканої незнайомки поруч. Доки паркував авто під парканом, з’їхавши з вузької брукованої доріжки, спитав:
— Яка тут точна адреса? Зараз викличу поліцію.
— Поліція не приїде. На цю адресу вони не їдуть. — Дівчина мотнула головою і відчайдушно вхопилася промерзлими пальцями за лацкани, кутаючись дужче в його піджак. — Хіба б я просила допомоги в першого зустрічного, якби поліція могла допомогти?
Вона звернула до нього погляд своїх великих карих очей і, часто закліпавши, знітилась.
— Вибачте… Просто ви — чоловік. А там лише мама, я не змогла сама… Доки ми тут сидимо, він маму вже міг до смерті забити!
Лев стулив губи так міцно, що вони аж побіліли. Не глянувши на дівчину, відчинив дверцята. Перед тим, як вийти, скомандував:
— Сиди тут і чекай. Я сам.
Вона збиралась посперечатися, але не встигла, бо опинилася заблокованою в салоні авто. Він прихопив з собою ключі і швидкими кроками крізь дощ попрямував до будинку. На ходу дистанційно завів двигун і ввімкнув обігрів салону.
Сорочка на його плечах геть промокла. Сухими залишилися лише груди, обтягнуті ідеально скроєним по фігурі жилетом. Він, звичайно, пошив на замовлення цей костюм не для того, щоб під дощем розгулювати, але все ж певніше почувався, знаючи, що тканина не розлізеться від негоди.
Двері будинку були такими розпанаханими, як і хвіртка. З глибин кімнат і коридорів доносилася брудна лайка, але перш ніж кинутися на цей звук, Лев подзвонив у дзвінок поруч з дверима. Вимогливо натиснув раз, другий, третій. Вже готувався переступити поріг, коли почув роздратований чоловічий голос.
— Йду, йду! Якщо це знову ви, сержанте…
У просторій веранді ввімкнулося світло, і перед очима Лева постав чоловік з легкою сивинкою у скуйовдженому хвилястому волоссі. Два верхні ґудзики його сорочки були розстібнуті, а з розтуленого рота навіть за півтора метра можна було внюхати запах алкоголю.
— О! Добрий вечір! А ви…
— Даруйте. Їхав повз, побачив відчинену хвіртку і відчинені двері. У вас все гаразд?
— Що? А, так… Я… — чоловік белькотів, з подивом витріщаючись на того, хто стояв перед ним. Прочистив горло, й тільки тоді опанував себе: — Це, напевно, донька кудись подалась. Вона любить ляскати дверима.
Він неприродно загиготів, панічно поправляючи на собі сорочку, й не переставав шкіритися.
— Можливо, я помиляюся, але мені здалося, що чув з вашого дому жіночі стогони і плач. Навіть думав викликати поліцію…
Лев блефував, адже жіночого голосу не чув, однак вірив незнайомій дівчині — навряд чи вона просто так кидалася б під колеса першому зустрічному. З того, як дивився на нього чоловік, був певен: запросить зайти.
— Я лише зрадію, якщо такий гість, як ви, зайде до мене і переконається, що ніхто тут не стогне!
— Ви мене знаєте? — Лев переступив поріг. Каблук його туфель зі шкіри крокодила цокнув по мармуровій підлозі.
— Ще б пак. Хто ж вас не знає? Дозвольте представитись — Мирон Карпінський. До ваших послуг.
Замість того, щоб простягнути руку для привітання, він виструнчився й легко кивнув головою, наче й справді в п’яному домашньому аб’юзері прокинувся шляхтич. Лев кивнув у відповідь, сховавши подив за маскою незворушної чемності. Треба ж, в чий дім привела його випадковість. Ось так і не здогадаєшся, що представник найзнатнішої родини в місті вечорами дубасить дружину, так що дочка змушена просити допомоги у випадкових людей.
— Приємно познайомитись.
— Проходьте, будь ласка. Година пізня, проте ви ж не відмовитесь від чарочки арманьяку шістдесят восьмого року?
— Від такого не відмовляються. Але я за кермом, тому погоджуся лише на два ковтки.
Вони обоє знали, що навіть після пляшки арманьяку Лев спокійно може сісти за кермо, і жодна поліційна душа не посміє зупинити його авто, хай воно хоч зигзагами їде. Як обоє знали й те, що за чарочкою арманьяку в них може зав’язатися вельми плідна й цікава бесіда.
Господар провів несподіваного гостя всередину. Лев окинув оком простору, світлу вітальню, в якій панував легкий розгардіяш: з книжкової полиці вивалилися книги, подушки були розкидані біля софи, а на журнальному столику — все перевернуте. Це нагадало, чому він взагалі сюди прийшов.