Розділ 10.2

Матвій

— Віро, — неголосно звернувся я до дівчини, обережно сівши на край її ліжка. — Прокидайся.

Повільно розплющивши очі, вона намагалася сфокусувати на мені свій сонний погляд, але я бачив, що марно.

— Що сталося?

— Треба вставати, — пояснив їй спокійно, невідривно вдивляючись у бліде, але все одно неймовірно гарне, обличчя.

— Навіщо? Я ж лише щойно заснула… — запротестувала вона, розгублено звівши брови на переніссі. — Котра зараз година?

— Шоста. Анестезіолог вже приїхав, і медсестри почали готувати операційну.

Поглянувши на мене з недовірою, Віра сіла на ліжку й обперлася спиною об подушку. Я ж лише мовчки спостерігав за нею, милуючись її сонним виглядом. Наче дитина, кумедно розтираючи очі, вже за мить дівчина обережно торкнулася свого живота і радісно посміхнулася.

 — Мені нічого не болить. Уявляєш?! — в її очах світилося стільки щастя, що я аж розгубився і не знав, що сказати. Розумів, що зараз миттю зіпсую їй настрій, і страшенно не хотів цього. Бачити на Віриному обличчі посмішку мені подобалося набагато більше, але все ж я мусив сказати правду.

— Це лише омана. Запалення апендикса не проходить саме собою. Щойно дія знеболювального закінчиться, тобі знову стане погано. 

Вмить засмутившись через мої слова, Віра мотнула головою, ніби не хотіла чути й вірити в те, що я говорив. Спершись рукою на ліжко, вона важко видихнула та опустила очі. Втім, від мене все одно не сховалося, як стривожено затріпотіли її пухнасті вії. Я ж натомість не бачив жодних причин для паніки. Вирізання апендикса — це нескладна операція, яких я провів вже достатню кількість разів, щоб набратися досвіду. Тож не сумнівався, що зможу швидко і якісно з усім впоратися. 

— Розслабся. Все буде добре, — промовив лагідно, намагаючись вгамувати Вірине безпідставне хвилювання.

— Угу, — засмучено буркнула вона у відповідь і водночас ще більше затиснулася після моїх слів.

Стривожено спостерігаючи за нею, я думав, що мені зробити, аби дівчина заспокоїлася, і зрештою у своєму божевільному імпульсивному пориві потягнувся до тендітної долоні, накривши її своєю. Від приємного дотику до теплої ніжної шкіри, я вмить напружився і завмер. Серце забилося швидше, а мозок в цей час готувався до найгіршого. Знаючи Вірин норовливий характер, він бухтів, що не варто мріяти про диво, в якому дівчина спокійно відреагує на те, що я торкнувся її без дозволу. Мій порадник стверджував, що отямившись, вона висмикне свою долоню й невдоволено вичитає мене через неналежну поведінку. Втім, я навмисно заглушив у голові бурчання того зануди, не прибираючи своєї руки. Навпаки, з кожною секундою лише ще більше сміливішав, чуттєво погладжуючи й стискаючи Вірину долоню на знак підтримки. 

— Пообіцяй, що все зробиш правильно, і я житиму, — попросила вона стишено й, поглянувши на мене своїми прекрасними очима, без бою захопила у полон, з якого я не хотів вириватися. 

Жадібно насичуючись кожною миттю поруч з Вірою, здавалося, ніби я перебував у іншому Всесвіті, де існували лише ми вдвох, і я подобався їй, так само як і вона мені. Занурившись з головою в цю солодку примарну ілюзію, я дивився на бажану дівчину і відчував, як венами розтікалося приємне тепло, а в голові вибухали неконтрольовані феєрверки. Гадки не мав, чому це відбувалося, адже я навіть жодного разу її не цілував… 

— Обіцяю. Лише довірся мені.

Тільки ідіот би не здогадався, що перед операцією Віра почувалася наляканою і вразливою. Я опинився поруч дуже вчасно — став єдиним, хто підтримував її в цей момент. Вочевидь саме тому вона не відштовхувала мене і не виганяла. Користуючись моментом, я поводився непрофесійно і безрозсудно, адже не мав жодного права торкатися і втішати цю жінку, бо вона була зайнята. Однак, все одно це робив… Я хотів бути поруч і не просто тримати її долоньку. Божевілля! Та я жадав обійняти її й ніколи не відпускати. Забрати її біль собі… Що завгодно! Водночас я зовсім не бажав думати про наслідки своїх дій. Хоча й десь глибоко в душі почувався злодієм, що намагався вкрасти чуже.

— Я не придбала жодних ліків та інструментів для операції, — раптом промовила Віра серйозним тоном, отямившись першою і вирвавши мене із нірвани. 

— Все є. Не думай про це, — відповів їй захриплим голосом, намагаючись швидко прийти до тями. — Краще попередь родичів про операцію. Ти маєш бути під постійним наглядом, поки не закінчиться дія наркозу. 

Прислухавшись до мене, Віра потягнулася за телефоном. Я ж невдоволено зморщив носа через розуміння, що скоро сюди припхається її чоловік. Чудово розумів, що його поява тут неминуча — хотів я того, чи ні. Але все одно всередині вирувало невгамовне розчарування від того, що якийсь вилупок відібрав у мене можливість завоювати цю неймовірну дівчину, бо назавжди прив’язав її до себе дитиною.

— Не забудь зняти прикрасу з шиї, — додав я наостанок, вмовляючи себе зрештою дати Вірі спокій і йти готуватися до операції.

— Навіщо? — запитала вона, схвильовано торкнувшись пальцями своєї підвіски.

— Ну ти ж не хочеш, щоб ця річ ненароком задушила тебе, коли не контролюватимеш себе після операції? — хмикнув я, прищуливши очі. На мою думку, відповідь була очевидною. Втім, Віра чомусь вперлася і, мовчки пронизуючи мене розгубленим поглядом, знімати прикрасу не поспішала. — В чому проблема?