Розділ 10

Матвій

Поспілкувавшись з важливими для мене людьми, я зрештою пішов з бенкету, залишивши колег відпочивати вже без мене. Чомусь бажання святкувати до ранку зовсім не було. Швидше за все, цей стан був пов’язаний з тим, що я лише зараз усвідомив увесь вантаж відповідальності, який звалився після отримання нової посади. Хоча й не сумнівався, що з усім впораюся, однак потребував трохи часу, щоб опанувати емоції й звикнути до нових обов’язків.

Додому повертатися теж не хотілося, тож вирішив трохи прогулятися, щоб провітрити голову. Блукаючи нічними вулицями, я й сам не помітив як ноги привели мене до лікарні. Хмикнувши від здивування, впевнено попрямував у своє відділення, де сьогодні на вечірній зміні чергував Богдан. Вирішив трохи побазікати з другом, а вже тоді чимчикувати додому відпочивати.

— Які люди? Оце так сюрприз! — миттю оживився Бодя, щойно я увійшов в ординаторську. Відклавши телефон, з якого лунав якийсь фільм, хлопець підвівся з канапи й подав мені руку для привітання. — Що ти тут робиш? Твоя ж зміна лише завтра ввечері. Думав ти до ранку зависатимеш з лікарняними шишками, обмиваючи своє нове призначення.

— Вже обмив. Мені досить. А ти чим тут займаєшся?

— Нічим. Месників дивлюся, — Бодя розгублено поглянув у очі. — Матвію, тільки не кажи, що прийшов мене проконтролювати.

— Що ти мелеш? Я просто так заглянув, — хмикнув через його безглузде припущення й, повісивши куртку на вішак, плюхнувся у крісло. — Ти не радий мене бачити чи що?

— Та ні. Просто трохи здивований через твою раптову появу. Втім, розумію — ти тепер завідувач і можеш приходити, коли захочеш. 

— Проїхали цю тему, — скривився через Богданові слова. Не хотів, щоб він думав, ніби я влаштовував йому якісь перевірки. — Що у вас тут нового? Все тихо?

— Та наче так, — спокійно відказав хлопець, знизавши плечима. Та вже за мить він задумливо почухав потилицю і додав: — Хоча знаєш, є одна новина… Щоправда, не знаю чи варто тобі її розповідати.

— Звісно, що варто. Що за новина? 

— Ну, нічого особливого. Словом, тут таке діло… Годину тому до нас у відділення потрапила ота терапевтка, що раніше тобі подобалася. Пам’ятаєш? Віра. 

Варто було мені лишень почути ім’я цієї дівчини й тіло вмить обдало жаром. Чи пам’ятав я її? До абсурду тупе питання… Хотів би її забути — однак не міг, як не старався. Віра якимось дивним чином міцно засіла в моїй голові й не хотіла звідти йти. Але нікому в цьому не зізнавався. Навіть Богданові.

Розгублено поглядаючи на друга, мені хотілося почути від нього, чому ця дівчина опинилася в лікарні. Адже лише кілька годин тому я бачив її на урочистій частині святкування і все було гаразд. Досі у мене перед очима стояв її образ, коли помітив у компанії колег перед входом у залу. Одягнена в чорну шкіряну спідницю-олівець і блузу малинового кольору, вона мала чудовий вигляд. Як завжди, трималася гордовито і стримано. Але водночас її жіночна енергетика випромінювалася на мене яскравими хвилями й пронизувала наскрізь, навіть в іншому кінці залу, з якого я невідривно за нею спостерігав.

— Що з Вірою? — запитав, трохи прочистивши горло, яке чомусь захрипло. 

— Та не знаю… Каже, що живіт сильно болить. Ми з Гришею з приймального оглянули її, але так і не зрозуміли, що до чого. На апендицит вона не реагує. Я залишив її у відділенні до ранку. Глянемо чи щось проявиться.

— Їй вкололи знеболювальне? — запитав стривожено й, підвівшись на ноги, стрімко попрямував до дверей.  

— Ні. Нащо його колоти? — Бодя здивовано округлив очі. — Сам же знаєш, що так симптоми притупляться й існуватиме ризик пропустити критичний момент.

— Тобто, ти поклав Віру у відділення, щоб вона просто тут лежала і мучилася від болю? Так? — запитав із натиском, вмить розсердившись на Богдана за таке байдуже ставлення. 

— Ну я очікував, що до ранку хвороба або відступить, або проявить себе, і все стане зрозуміло. 

— В якій вона палаті?

Отримавши відповідь, швидко покинув ординаторську і пішов туди. Увімкнув світло і відразу ж зустрівся із засмученим поглядом її карих очей. Помітивши наскільки дівчина була бліда і змучена, насилу проштовхнув грудку в горлі. Бачив, що вона збиралася встати з ліжка, але навіть не став запитувати, куди хотіла піти. Просто попросив її лягти на спину, щоб зміг провести огляд. Дуже сподівався, що мені вдасться якнайшвидше встановити причину її поганого самопочуття. Інакше доведеться викликати з дому колег з діагностичного відділення, а це займе купу часу.

— Мене вже оглядали. Двічі, — мало не плачучи запротестувала дівчина, мотнувши головою. В цей момент в її очах було стільки болю та відчаю, що в мені щось аж стиснулося від цього.

— Віро, роби так, як кажу. Швидко, — звернувся до неї з натиском. В жодному разі не хотів ще більше робити боляче, але чудово розумів, що не зможу поставити діагноз просто дивлячись їй в очі. 

— Краще скажи, щоб мені вкололи знеболювальне, — кривлячись від болю, вимагала вона з надривом у голосі. — Що ви за лікарі такі, що лише знущаєтеся?! Мені погано, як ти не розумієш? 

Вкотре дівчина сипала у мій бік претензіями. А я у відповідь лише важко видихнув. Мало того, що вона вважала мене розпещеним і незрілим для свого віку, то ще й чітко давала зрозуміти, що не довіряла лікарській компетентності. Хоча я й не говорив нічого вголос, але розумів набагато більше, ніж Віра могла собі уявити. Мені по-справжньому було її шкода і я хотів допомогти.