Розділ 10.1

Матвій

Поспілкувавшись з важливими для мене людьми, я зрештою пішов з бенкету, залишивши колег відпочивати вже без мене. Чомусь, бажання святкувати до ранку зовсім не було. Швидше за все, мій стан був пов’язаний з тим, що я лише зараз усвідомив увесь вантаж відповідальності, який звалився на мене після отримання нової посади. Хоча й не сумнівався, що з усім впораюся, однак потребував трохи часу, щоб опанувати емоції й звикнути до нових обов’язків.

Додому повертатися теж не хотілося, тож вирішив трохи прогулятися, щоб провітрити голову. Блукаючи нічними вулицями, я й сам не помітив, як ноги привели мене до лікарні. Хмикнувши від здивування, впевнено попрямував у своє відділення, де сьогодні на вечірній зміні чергував Богдан. Вирішив трохи побазікати з другом, а вже тоді чимчикувати додому відпочивати.

— Які люди? Оце так сюрприз! — миттю оживився Бодя, щойно я увійшов в ординаторську. Відклавши телефон, з якого лунав якийсь фільм, хлопець підвівся з канапи й подав мені руку для привітання. — Що ти тут робиш? Твоя ж зміна лише завтра ввечері. Я думав ти до ранку зависатимеш з лікарняними шишками, обмиваючи своє нове призначення.

— Вже обмив. Мені досить. А ти чим тут займаєшся?

— Нічим. Месників дивлюся, — відповів Богдан, розгублено поглянувши на мене. — Матвію, тільки не кажи, що ти прийшов мене проконтролювати.

— Що ти мелеш? Я просто так заглянув, — хмикнув я через безглузде Богданове припущення й, повісивши куртку на вішак, плюхнувся у крісло. — Ти не радий мене бачити чи що?

— Та ні. Я просто трохи здивований через твою раптову появу. Втім, розумію — ти тепер завідувач і можеш приходити, коли захочеш. 

— Проїхали цю тему, — скривився я через Богданові слова. Не хотів, щоб він думав, ніби я влаштовував йому якісь перевірки. — Що у вас тут нового? Все тихо?

— Та наче так, — спокійно відказав хлопець, знизавши плечима. Втім, вже за мить він задумливо почухав потилицю і додав: — Хоча знаєш, є одна новина… Щоправда, не знаю чи варто тобі її розповідати.

— Звісно, що варто. Що за новина? 

— Ну, нічого особливого. Словом, тут таке діло… Годину тому до нас у відділення поступила ота терапевтка, що раніше тобі подобалася. Пам’ятаєш? Віра. 

Варто було мені лишень почути ім’я цієї дівчини, й тіло вмить обдало жаром. Чи пам’ятав я її? До абсурду тупе питання… Хотів би я її забути — однак не міг, як не старався. Віра якимось дивним чином міцно засіла в моїй голові й не хотіла звідти йти. Але я нікому в цьому не зізнавався. Навіть Богданові.

Розгублено поглядаючи на друга, мені хотілося почути від нього, чому ця дівчина опинилася в лікарні. Адже лише кілька годин тому я бачив її на урочистій частині святкування, і все було гаразд. Досі у мене перед очима стояв її образ, коли я помітив Віру в компанії колег перед входом у залу. Одягнена в чорну шкіряну спідницю-олівець і блузу малинового кольору, вона мала чудовий вигляд. Як завжди, трималася гордовито і стримано. Але водночас жіночна енергетика цієї дівчини випромінювалася на мене яскравими хвилями й пронизувала наскрізь, навіть в іншому кінці залу, з якого я невідривно за нею спостерігав.

— Що з Вірою? — запитав я, трохи прочистивши горло, яке чомусь захрипло. 

— Та не знаю… Каже, що живіт сильно болить. Ми з Гришею з приймального оглянули її, але так і не зрозуміли, що до чого. На апендицит вона не реагує. Я залишив її у відділенні до ранку. Глянемо чи щось проявиться.

— Їй вкололи знеболювальне? — запитав я стривожено й, підвівшись на ноги, стрімко попрямував до дверей.  

— Ні. Нащо його колоти? — здивувався Богдан, округливши очі. — Сам же знаєш, що так симптоми притупляться, й існуватиме ризик пропустити критичний момент.

— Тобто, ти поклав Віру у відділення, щоб вона просто тут лежала і мучилася від болю? Так? — запитав я з натиском, вмить розсердившись на Богдана за таке байдуже ставлення. 

— Ну, я очікував, що до ранку хвороба або відступить, або проявить себе, і все стане зрозуміло. 

— В якій вона палаті?

Отримавши відповідь, я швидко покинув ординаторську і пішов до Віри. Увімкнув світло і відразу ж зустрівся з засмученим поглядом її карих очей. Помітивши наскільки дівчина була бліда і змучена, я насилу проштовхнув грудку в горлі. Бачив, що вона збиралася встати з ліжка, але навіть не став запитувати, куди хотіла піти. Просто попросив її лягти на спину, щоб я зміг провести огляд. Дуже сподівався, що мені вдасться якнайшвидше встановити причину Віриного поганого самопочуття. Інакше доведеться викликати з дому колег з діагностичного відділення, а це займе купу часу.

— Мене вже оглядали. Двічі, — мало не плачучи запротестувала дівчина, мотнувши головою. В цей момент в її очах було стільки болю та відчаю, що в мені щось аж стиснулося від цього.

— Віро, роби так, як кажу. Швидко, — звернувся я до неї з натиском. В жодному разі не хотів ще більше робити боляче, але чудово розумів, що не зможу поставити діагноз просто дивлячись їй в очі. 

— Краще скажи, щоб мені вкололи знеболювальне, — кривлячись від болю, вимагала вона з надривом у голосі. — Що ви за лікарі такі, що лише знущаєтеся? Мені погано, як ти не розумієш? 

Вкотре дівчина сипала у мій бік претензіями — я ж у відповідь лише важко видихнув. Мало того, що вона вважала мене розпещеним і незрілим для свого віку, то ще й чітко давала зрозуміти, що не довіряла моїй лікарській компетентності. Хоча я й не говорив нічого вголос, але розумів набагато більше, ніж Віра могла собі уявити. Мені по-справжньому було її шкода, і я щиро хотів допомогти.