Розділ 9

Віра

Після того як Матвій побачив мене разом з сином у новорічну ніч, він припинив свої безглузді візити й більше мене не займав. На щастя, щодо робочих питань нам теж не доводилося перетинатися. Єдиним виключенням, коли ми знову побачилися, стала урочиста подія, організована головним лікарем, на якій Матвія було представлено в ролі нового завідувача хірургічного відділення. Перед заходом стримано привіталися й розійшлися по різних кутках зали, більше не контактуючи одне з одним. Щоправда, іноді я відчувала на собі чужий погляд з тієї сторони, де він сидів, але навмисно не оберталася, щоб нікого не провокувати.

Лише коли юнак вийшов на сцену, щоб виголосити промову з приводу свого нового призначення, дозволила собі на кілька секунд поглянути на нього. Подумки відмітила, що гарний діловий костюм і біла сорочка з кількома розстібнутими ґудзиками зверху дуже йому личили й відповідали рівню заходу. Хлопець гордовито розправив плечі й, тримаючи мікрофон, виголошував слова подяки за надану честь і можливість. Я ж, по його злегка смиканих рухах, зрозуміла, що він трохи нервував. Подумки хмикнула від думки, що навіть такі нахаби й зухвальці як Матвій часом бувають вразливими, як і всі інші. 

Дивно було собі зізнатися, але чомусь, не дивлячись на наші розбіжності, в цю мить я щиро раділа за нього й бажала успіхів у кар’єрі. Сподівалася лише, що він заслужено отримав своє місце, і під його керівництвом у хірургії проведуть не одну сотню вдалих операцій. Наприкінці промови хлопець несподівано знайшов мене очима й на кілька митей затримав погляд. Бачила в ньому серйозність, впереміш з легкими нотками суму, від яких чомусь шкірою побігли зрадливі мурашки. Зосереджено поглянула на свої складені в замок пальці на колінах й намагалася швиденько побороти внутрішнє збентеження, щоб ніхто нічого не помітив.

Залишатися на бенкет з приводу Матвієвого призначення не збиралася. Тож, щойно офіційна частина заходу завершилася і у мене з’явилася слушна можливість піти, відразу ж нею скористалася. Взяла таксі й, забравши Андрія з садочка, поїхала до батьків. Щотижня вечір п’ятниці ми проводили разом. Це стало своєрідною сімейною традицією, якої усі залюбки дотримувалися.

Втім, варто було переступити поріг батьківського дому і у мене різко запаморочилося в голові. Відчула якусь незрозумілу слабкість та неприємні відчуття у животі. Спочатку не надала цьому серйозного значення й сподівалася, що невдовзі полегшає. Однак мій стан поступово лише погіршувався, тож нам з Андрієм довелося на ніч залишитися у батьків. Випивши знеболювальне, лягла відпочивати. Проте біль посилювався та ще й до нього додалася нудота і температура. Тягнути більше не було куди, тож серед ночі тато відвіз мене в лікарню. Перед цим заїхавши в мою квартиру, щоб взяла документи й найнеобхідніші речі, на випадок госпіталізації. 

Оглянувши живіт, молодий черговий лікар розгублено звів брови на переніссі, від нерозуміння чим був викликаний подібний стан. Щось невпевнено белькотів про звичайні кольки чи важкість у шлунку, але все ж вирішив викликати колегу з хірургії, щоб порадитися з ним. З нетерпінням хлопчина поглядав на двері, очікуючи на допомогу, і полегшено видихнув, щойно в оглядову увійшов хірург. З цим лікарем я не мала справ по роботі, але бачила його поряд з Матвієм на площі в Новорічну ніч. Здається, його звали Богдан.

— Привіт. Що сталося? Живіт болить? — посміхнувшись, звернувся він до мене на «ти», ніби були добре знайомі.

— Так, — відповіла спокійно, хоча подумки готувалася до чергового раунду огляду, під час якого знову натискатимуть на живіт, змушуючи кривитися від болю. 

Попросивши мене лягти на спину, Богдан провів стандартну перевірку, натискаючи пальцями в різних місцях черевної порожнини. В результаті задумливо почухав потилицю, трохи скривившись.

— Слухай, чесно кажучи, я не знаю, що з тобою. На запалення апендикса не реагуєш. Отже, це не воно. Думаю, що нічого серйозного немає. Але краще покладемо тебе у відділення і постерігаємо до ранку, а там видно буде. Якщо стане краще, то підеш собі додому. Якщо буде гірше, то призначимо УЗД та інші аналізи.

— А зараз зробити ці аналізи не можна? — випалила миттєво в надії, що після них картина проясниться. З кожною хвилиною я почувалася все гірше, тому дуже хотіла, щоб мені допомогли й цей біль якнайшвидше минув.

— Ну, зараз вечір п’ятниці. Сама ж розумієш, що потрібних спеціалістів на місці немає, — знизавши плечима, відповів хлопець таким тоном, ніби його здивувало моє тупе питання. — Щоб тебе оглянули доведеться викликати людей з дому. А для чого їх смикати, якщо гострої потреби нема? 

— Зрозуміло... Тоді я, мабуть, краще поїду додому. Не хочу залишатися в лікарні. Якщо зранку почуватимуся погано, то звернуся повторно.

— Ні, так небажано робити! — хлопець відразу ж різко замотав головою. — А раптом у тебе заворіт кишок? 

Миттєво рознервувавшись через його припущення, відчула як нудота і біль у животі різко посилилися, змушуючи мене ще більше скривитися. 

— Ти щойно говорив, що, швидше за все, зі мною все добре, — промовила тихо, напружено вдивляючись в чоловіче обличчя.

— Я казав, що не знаю, що з тобою, а наперед лякати не хотів. До ранку все стане ясно. Якщо це заворіт, то тобі погіршає і тоді вживатимемо відповідних заходів.

Чесно кажучи, від подібного діагностування хвороби, я почувалася піддослідним кроликом, якого збиралися довести до критичного стану перед тим, як розпочати лікування. Цікаво, мене зараз оглядали за встановленим протоколом при ймовірності завороту кишок? Чи це звичайна лікарська недбалість?