Розділ 9

Віра

Після того, як Матвій побачив мене разом з сином у новорічну ніч, він припинив свої безглузді візити й більше мене не займав. На щастя, щодо робочих питань нам теж не доводилося перетинатися. Єдиним виключенням, коли ми знову побачилися, стала урочиста подія, організована головним лікарем, на якій Матвія було представлено в ролі нового завідувача хірургічного відділення. Перед заходом ми стримано привіталися й розійшлися по різних кутках зали, більше не контактуючи одне з одним. Щоправда, іноді я відчувала на собі чужий погляд з тієї сторони, де він сидів, але навмисно не оберталася, щоб нікого не провокувати.

Лише коли Матвій вийшов на сцену, щоб виголосити промову з приводу свого нового призначення, я дозволила собі на кілька секунд поглянути на нього. Подумки відмітила, що гарний діловий костюм і біла сорочка з кількома розстібнутими ґудзиками зверху, дуже йому личили й відповідали рівню заходу. Хлопець гордовито розправив плечі й тримаючи мікрофон, виголошував слова подяки за надану честь і можливість. Я ж, по його злегка смиканих рухах, зрозуміла, що він трохи нервував. Подумки хмикнула від думки, що навіть такі нахаби й зухвальці, як Матвій часом бувають вразливими, як і всі інші. 

Дивно було собі зізнатися, але чомусь, не дивлячись на наші розбіжності, в цю мить я щиро раділа за Матвія й бажала йому успіхів у кар’єрі. Сподівалася лише, що він заслужено отримав своє місце, і під його керівництвом у хірургії проведуть не одну сотню вдалих операцій. Наприкінці промови хлопець несподівано знайшов мене очима й на кілька митей затримав на моєму обличчі свій погляд. В ньому палала серйозність, впереміш з легкими нотками суму, від якого чомусь моєю шкірою побігли зрадницькі мурашки. Гадки не мала, чому це відбувалося, але опустивши очі, я зосереджено поглянула на свої складені в замок пальці й намагалася швиденько побороти внутрішнє збентеження, щоб ніхто нічого не помітив.

Залишатися на бенкет з приводу Матвієвого призначення, я навіть не збиралася. Тож щойно офіційна частина заходу завершилася, й у мене з’явилася слушна можливість піти, я відразу ж нею скористалася. Взяла таксі й, забравши Андрія з садочка, поїхала до батьків. Щотижня вечір п’ятниці ми проводили разом. Це стало своєрідною сімейною традицією, якої ми усі залюбки дотримувалися.

Втім, варто було переступити поріг батьківського дому, й у мене різко запаморочилося в голові. Я відчула якусь незрозумілу слабкість та неприємні відчуття у животі. Спочатку не надала цьому серйозного значення й сподівалася, що мені невдовзі полегшає. Однак, мій стан поступово лише погіршувався, тож нам з Андрієм довелося на ніч залишитися у батьків. Випивши знеболювальне, я лягла відпочивати. Проте біль все більше посилювався, та ще й до нього додалася нудота і температура. Тягнути більше не було куди, тож серед ночі тато відвіз мене в лікарню. Щоправда, перед цим ми заїхали до мене додому, щоб я взяла документи й найнеобхідніші речі, на випадок госпіталізації. 

Оглянувши мене, молодий черговий лікар розгублено звів брови на переніссі, від нерозуміння чим був викликаний подібний стан. Він щось невпевнено белькотів про звичайні кольки чи важкість у шлунку, але все ж вирішив викликати колегу з хірургії, щоб порадитися з ним. З нетерпінням хлопчина поглядав на двері, очікуючи на допомогу, й вже за кілька хвилин полегшено видихнув, щойно в оглядову увійшов хірург. З цим лікарем я не мала справ по роботі, але бачила його поряд з Матвієм на площі в Новорічну ніч. Здається, його звали Богдан.

— Привіт. Що сталося? Живіт болить? — посміхнувшись, звернувся він до мене на «ти», ніби ми були добре знайомі.

— Угу, — відповіла спокійно, хоча подумки готувалася до чергового раунду огляду, під час якого мені знову натискатимуть на живіт, змушуючи кривитися від болю. 

Попросивши мене лягти на спину, Богдан провів стандартну перевірку, натискаючи пальцями в різних місцях моєї черевної порожнини. В результаті задумливо почухав потилицю і нахмурив брови, трохи скривившись.

— Слухай, чесно кажучи, я не знаю, що з тобою, — промовив він розгублено. — На запалення апендикса ти не реагуєш. Отже, це не воно. Думаю, що нічого серйозного у тебе немає. Але краще покладемо тебе у відділення і постерігаємо до ранку, а там видно буде. Якщо тобі стане краще, то підеш собі додому. Якщо ж буде гірше, то призначимо УЗД та інші аналізи.

— А зараз зробити ці аналізи не можна? — випалила я миттєво в надії, що після них картина проясниться. З кожною хвилиною я почувалася все гірше, тому дуже хотіла, щоб мені допомогли,  й цей біль якнайшвидше минув.

— Ну, зараз вечір п’ятниці. Сама ж розумієш, що потрібних спеціалістів на місці немає, — знизавши плечима, відповів Богдан таким тоном, ніби його здивувало моє тупе питання. — Щоб тебе оглянули, доведеться викликати людей з дому. А для чого їх смикати, якщо гострої потреби немає? 

— Зрозуміло... Тоді я, мабуть, краще поїду додому. Не хочу залишатися в лікарні. Якщо зранку почуватимуся погано, то звернуся повторно.

— Ні, так небажано робити! — хлопець відразу ж різко замотав головою. — А раптом у тебе заворіт кишок? 

Миттєво рознервувавшись через його припущення, я відчула як нудота і біль у животі різко посилилися, змушуючи мене ще більше скривитися. 

— Ти щойно говорив, що, швидше за все, зі мною все добре, — промовила я тихо, напружено вдивляючись в чоловіче обличчя.

— Я казав, що не знаю, що з тобою, а наперед лякати не хотів. До ранку все стане ясно. Якщо це заворіт, то тобі погіршає і тоді вживатимемо відповідних заходів.