Розділ 8.2

Матвій

Варто було мені переступити поріг Богданової квартири, і я миттєво перенісся у світ, якого потребував. Друзі, музика, дівчата, випивка. Що ще потрібно? На цю мить — більше нічого. 

— Матвію, які люди! Народ, гляньте, хто підтягнувся до нас, — Богдан відразу ж пішов мені назустріч і радісно поплескав по плечу, щойно помітив мою присутність. — Класно, що ти прийшов.

— Привіт, — я задоволено посміхнувся такій теплій зустрічі й, ляснувши в долоні, приготувався до яскравих розваг. — Чим ви тут займалися, поки мене не було? Нудьгували?

— Ну не зовсім, — Бодя хмикнув і простягнув мені склянку з напоєм. — Але мушу визнати — як слід ще не веселилися.

— Ну, це ми зараз швидко надолужимо. Сьогодні я хочу відірватися, — одним махом перехиливши свою випивку, я відчув як миттю венами побігло приємне тепло. Супер. Це саме те, що зараз мені потрібно.

З кожною наступною годиною вечірки, пляшки на столах нестримно порожніли, а наші розваги ставали все розпуснішими. Потонувши в голосній музиці та цигарковому диму, ми з хлопцями весело розважалися з напівоголеними дівчатами. Обплітаючи руками чоловічі шиї, вони спокусливо танцювали й неабияк розбурхували фантазію.

Обіймаючи за талію якусь дівчину, я не соромлячись, хазяйнував у її роті язиком. Розкута крихітка охоче мені відповідала й робила прозорі натяки, чого б хотіла в цю мить. Тож підхопивши її під сідниці, я поніс свою розвагу до котроїсь з вільних кімнат. Зачинив за нами двері й, опустивши дівчину на ноги, притиснув спиною до стіни. Пристрасно впився губами в оголену шию, швидко звільняючи її тіло від одягу. Тонкі пальці впевнено потягнулися розстібати мій ремінь, а голос їхньої власниці навіщось намагався пробитися до моєї затуманеної свідомості:

— Як тебе звати? Ти — Матвій?

— Яка різниця? — не бачив я жодного сенсу знайомитися. Чудово знав, що варто буде вийти за двері  квартири, і я навряд коли-небудь згадаю обличчя цієї дівчини. Не те щоб її ім’я.

Все, що мене хвилювало в цей момент — це отримати бажану розрядку. Діставши з кишені захист, я в кілька вправних рухів розібрався з ним, і вже за лічені секунди, окрім відгомону музики, кімнату заполонили інші звуки, що наближували пік нашого спільного задоволення. Тіло жадібно отримувало те, чого хотіло. Ось тільки, свідомість чомусь все одно залишилася незадоволеною. Вона без дозволу закидувала мене картинками, про які я не просив. На них одна дуже вродлива, але водночас гордовита дівчина, з розмаху давала мені ляпаса і зухвало відштовхнула від себе. Трясця… Ну от як викинути її з голови? Грець би вхопив ту Віру!

Варто було нам з незнайомкою вийти з кімнати, і я відразу ж зрозумів, що щось було не так. Музика кудись зникла, а в коридорі чувся чийсь невдоволений лемент. Щойно підійшов ближче, то почув, що Богданові сусіди погрожували викликати поліцію й вимагали припинити гучні веселощі. Схоже, їм не дуже сподобалася наша вечірка. Щоб швидко залагодити скандал, Бодя перепросив за незручності й пообіцяв більше не шуміти. Ми ж з друзями мовчки переглянулися, миттю зрозумівши, що продовжити розваги нам доведеться вже в іншому місці. 

Бій курантів ми слухали під час застілля в одному з ресторанів у центрі міста. Але, не дивлячись на розваги й чималу кількість випитого алкоголю, я чомусь не відчував себе задоволеним. Радше, навпаки. Мовчки підвівшись з місця, пішов трохи прогулятися і провітрити голову. Зрештою всівся на одній з вільних лавок в парку, що знаходився неподалік від ресторану, й мовчки спостерігав за людьми, що весело розважалися і йшли шукати пригод. Я не міг зрозуміти, що зі мною відбувалося, але роздратування, від якого я так відчайдушно намагався втекти, вперто наздоганяло мене. Без кінця голову мучили думки про Віру і нашу зустріч, під час якої вона розмазала мене, наче набридливого комара.

— І чого ми такі кислі? — раптом почув я голос Богдана, що плюхнувся поруч зі мною на лавку й уважно вдивлявся в моє обличчя. — Що сталося?

— Нічого, — буркнув у відповідь, знизавши плечима. 

— Та годі тобі, Матвію. Я ж бачу, що щось не так. Святкування у розпалі, а ти сидиш тут один, як з хреста знятий.

— Настрою немає. 

— Та невже?! А куди він подівся? — відразу ж поцікавився Богдан і здивовано звів брови на переніссі. —  За ким ти тут страждаєш? Тільки не кажи, що за тією пришелепкуватою терапевткою.

— Замовкни, Бодя, бо я й так не в настрої, — гримнув на нього, невдоволено стиснувши вилиці. Не хотів виміщати своє роздратування на другові, але відчував, що зараз саме так і буде.

— Матвію, я тебе не розумію… Нащо вона тобі здалася? Та забудь ти про неї. 

— Вже забув! Віриш?! — вибухнув я з викликом, сердито виблискуючи очима. — Та мені взагалі фіолетово на неї. Зрозумів? Мене просто страшенно дратують спогади про нашу останню розмову. Бачив би ти її в той момент. Носа свого ідеального скривила і дивилася на мене, наче на хробака нещасного. Сказала, що я ніколи не зміг би їй сподобатися, бо мій інтелект застряг на рівні підлітка. Уявляєш?! А в кінці взагалі ляпаса мені заліпила.

— Та вона просто дурепа! — діловито підсумував Богдан. Втім, вже за мить змінився на лиці й примирливо підняв руки догори, помітивши мій загрозливий погляд. — Вгамуйся, Матвію. Я сказав це в сенсі, що ти — класний хлопець. Кожна дівчина мала б радіти, що ти звернув на неї увагу.