Розділ 7

Віра

Нарешті опинившись у ліжку, я відчайдушно мріяла якнайшвидше провалитися у глибокий сон. Однак, наче знущаючись, зрадницька свідомість не дозволяла цього зробити. Всупереч моїм бажанням, вона без кінця відтворювала в пам’яті уривки зустрічі з Матвієм, дратуючи мене і не даючи жодного шансу заснути.

«Навіть боюся запитувати, чи зустрічала ти коли-небудь такого чоловіка, який би тебе влаштовував? Втім, не відповідай, я й так знаю, що ні. Ти вічно усім незадоволена!» — на повторі згадувала як він, наче змія, жалив мене своїми словами, бажаючи принизити. — «Ти спробуй хоча б раз побувати в руках гарного чоловіка, під яким голосно стогнатимеш від задоволення та невблаганно проситимеш ще».

Не розуміла навіщо без кінця прокручувала в голові його фрази, в яких він ображав мене і Олега. Зрештою, яке мені діло до висловлювань того безмозкого хлопця? Ще в першу нашу зустріч я зрозуміла, що він — самозакоханий телепень, який не поважав людей навколо. Сьогодні ж лише переконалася, що не помилилася. 

Очевидно, що він звик постійно бути в центрі уваги й любив отримувати те, що хотів. Водночас не бачив далі свого носа, і його абсолютно не турбували бажання та почуття інших людей. Найменші ж невдачі вибивали хлопця з рівноваги, і в результаті він не контролював свого язика та емоції. Втім, важка вдача того нахаби мало мене цікавила. Набагато більше я хвилювалася через власну реакцію на нього. Згадуючи, як зрадницьки тремтіло все всередині від його невагомих дотиків, не розуміла себе.

Відколи я закохалася у Максима, жоден хлопець більше не викликав у мені хвилюючих емоцій. Спілкувалася з ними виключно, як з друзями або колегами по роботі. Будь-які незрозумілі чоловічі погляди, натяки та дотики провокували в мені огиду і відчуження. Проте, в присутності Матвія я відчувала щось зовсім інше. Навіть не знала з чим був пов’язаний мій стан... Швидше за все, з емоційним та фізичним виснаженням. Вже давно я не почувалася такою вразливою, як сьогодні. Втративши пильність, поряд з чужим мені хлопцем, що опинився поруч так невчасно, мало не зробила найбільшу у своєму житті помилку. Він нестримно атакував мене натиском, а я дозволяла йому це робити, хоча треба було піти, навіть не починаючи з ним розмову.

Від його пронизливого погляду, яким зухвало ковзав тілом, всередині зароджувалося незрозуміле збентеження і тремтіння. Не хотіла цього відчувати, але не могла опиратися. Коли ж він легенько торкнувся кінчиками пальців до щоки, чомусь не хотілося відштовхнути його, як інших. Навпаки, всередині зародилося оманливе відчуття, що в цю мить перебувала в безпеці. Здавалося, наче перенеслася в якесь спокійне місце, де хотіла побути хоча б трішки, щоб відновитися і набратися сил. 

Втім, Матвій швидко повернув мене з неба на землю, чітко озвучивши наміри, з якими прийшов. «Не нервуй. Я буду дуже ніжним. Повір, тобі все сподобається. Ще ніхто не жалівся» — шепотів мені в губи, вочевидь вважаючи, що ці слова матимуть потрібний йому вплив. Однак, саме завдяки їм я оговталася від згубної мани, яка нагорнула невидимою лавиною й туманила розум.

Більше не бажаючи думати про ту зустріч, увімкнула в навушниках улюблену музику й зрештою заснула під неї. Вранці більше взагалі не думала про того невгамовного нахабу і взялася разом з Андрієм готувати домівку до святкування Нового року. Ще кілька днів тому батько дістав з підвалу нашу ялинку і змонтував її у вітальні. Пишна красуня височіла посеред кімнати, мало не торкаючись стелі, і неймовірно подобалася синочку. Тож він вже не міг дочекатися, коли ми її прикрасимо.

— Мамо, а я колись виросту таким же високим, як ти? — із захватом спостерігав він за тим, як розвішувала на верх ялинки гірлянду з вогників. — Не буду завжди таким маленьким, як зараз? Правда ж? 

Обернувшись через плече, поглянула на свого любого хлопчика, який не зводив з мене карих оченят, і лагідно посміхнулася. 

— Звісно, що ти виростеш. Колись станеш зростом, як тато. Бо дуже на нього схожий. 

Андрій кивнув і в цю мить мені здалося, що він заспокоївся. Але моя відповідь навпаки спровокувала інші його запитання. 

— А тато вже більше ніколи не прийде? Його до нас не пускають? 

Облишивши прикраси, сіла перед сином на коліна й лагідно взяла дитячі долоні у свої.

— Ні, — мотнула головою, ледь проштовхнувши грудку в горлі. Розуміла, що ще не раз почую це запитання, але, мабуть, так ніколи й не навчуся спокійно давати на нього відповідь. — Тато б дуже хотів бути поруч з нами, але він не може. Бо тепер на небі й оберігає нас звідти.

Обплівши руками мою шию, син притиснувся всім тілом і кілька секунд не випускав з обіймів. А потім відсторонився й хутенько попрямував до коробки з новорічними іграшками. Гордовито розправив плечі й взявся прикрашати ті гілки, до яких міг дотягнутися, густо вкриваючи їх різноколірними кулями та бантиками. 

З безмежним обожнюванням спостерігаючи за сином, в кожному його русі та погляді я бачила свого чоловіка, від чого душа переливалася яскравими барвами веселки. Але водночас вона нещадно стискалася і в очах збиралися сльози. Розуміла, що з часом Андрію все більше і більше не вистачатиме батька поруч, а я ніколи не зможу його замінити.

Погодившись святкувати Новий рік разом з Ангеліною та її сім’єю, щоб не йти з пустими руками, приготувала м’ясні крученики з шампіньйонами та грецький салат. А також купила пляшку хорошого вина і шоколадний торт. Поки моє маленьке сонечко солодко сопіло під час денного сну, швиденько випрямила волосся і нанесла макіяж, а також підготувала нам святкове вбрання на вечір.