Розділ 7

Віра

Нарешті опинившись у своєму ліжку, я відчайдушно мріяла якнайшвидше провалитися у глибокий сон. Однак, наче знущаючись, зрадницька свідомість не дозволяла цього зробити. Всупереч моїм бажанням, вона без кінця відтворювала в пам’яті уривки зустрічі з Матвієм, дратуючи мене і не даючи жодного шансу заснути.

«Я навіть боюся запитувати, чи зустрічала ти коли-небудь такого чоловіка, який би тебе влаштовував? Втім, не відповідай, я й так знаю, що ні. Ти вічно усім незадоволена!» — на повторі згадувала, як Матвій, наче змія, жалив мене своїми словами, бажаючи принизити. — «Ти спробуй хоча б раз побувати в руках гарного чоловіка, під яким голосно стогнатимеш від задоволення та невблаганно проситимеш ще».

Я не розуміла навіщо без кінця прокручувала в голові Матвієві фрази, в яких він ображав мене і мого друга, називаючи його нікчемою. Зрештою, яке мені діло до висловлювань того безмозкого хлопця? Ще в першу нашу зустріч я зрозуміла, що він — самозакоханий телепень, який не поважав людей навколо. Сьогодні ж лише переконалася, що не помилилася щодо нього. 

Очевидно, що Матвій звик постійно бути в центрі уваги й любив отримувати те, що хотів. Водночас він не бачив далі свого носа, і його абсолютно не турбували бажання та почуття інших людей. Найменші ж невдачі вибивали хлопця з рівноваги, й в результаті він не контролював свого язика та емоції. Втім, важка вдача того нахаби мало мене цікавила. Набагато більше я хвилювалася через власну реакцію на нього. Згадуючи, як зрадницьки тремтіло все всередині від його невагомих дотиків, я не розуміла себе.  

Відколи я закохалася у свого майбутнього чоловіка, жоден хлопець більше не викликав у мені хвилюючих емоцій. Я спілкувалася з ними виключно, як з друзями або колегами по роботі. Будь-які незрозумілі чоловічі погляди, натяки та дотики провокували в мені огиду і відчуження. Проте, в присутності Матвія я відчувала щось зовсім інше. Навіть не знаю з чим був пов’язаний мій стан... Швидше за все, з емоційним та фізичним виснаженням. Вже давно я не почувалася такою вразливою, як сьогодні. Втративши пильність, поряд з чужим мені чоловіком, що опинився поруч так невчасно, я мало не зробила найбільшу у своєму житті помилку. Матвій нестримно атакував мене своїм натиском, а я дозволяла йому це робити, хоча треба було піти, навіть не починаючи з ним розмову.

Від його пронизливого погляду, яким він зухвало ковзав моїм тілом, всередині зароджувалося незрозуміле збентеження і тремтіння. Воно непокоїло мене. Я не хотіла цього відчувати, але не могла опиратися. Коли ж Матвій легенько торкнувся кінчиками пальців до моєї щоки, мені чомусь не хотілося відштовхнути його, як інших. Навпаки, всередині зародилося оманливе відчуття, що в цю мить я перебувала в безпеці. Здавалося, наче я перенеслася в якесь спокійне місце, де хотіла побути хоча б трішки, щоб відновитися і набратися сил. 

Втім, Матвій швидко повернув мене з неба на землю, чітко озвучивши наміри, з якими прийшов. «Не нервуй. Я буду дуже ніжним. Повір, тобі все сподобається. Ще ніхто не жалівся» — шепотів він мені в губи, вочевидь вважаючи, що ці слова матимуть на мене потрібний йому вплив. Однак, саме завдяки їм, я оговталася від згубної мани, що нагорнула мене невидимою лавиною й туманила розум.

Більше не бажаючи думати про нашу з Матвієм зустріч, я увімкнула в навушниках улюблену музику, й зрештою заснула під неї. Вранці ж більше взагалі не думала про того невгамовного нахабу й взялася разом з Андрієм готувати домівку до святкування Нового року. Ще кілька днів тому, батько дістав з підвалу нашу ялинку і змонтував її у вітальні. Пишна красуня височіла посеред кімнати, мало не торкаючись стелі. Вона неймовірно подобалася синочку, тож він вже не міг дочекатися, коли ми її прикрасимо.

— Мамо, а я колись виросту таким же високим, як ти? — несміливо поцікавився Андрій, спостерігаючи за тим, як я розвішувала на ялинку гірлянду з вогників. — Я ж не буду завжди таким маленьким, як зараз? Правда? 

Обернувшись через плече, я поглянула на свого любого хлопчика, що не зводив з мене карих оченят і лагідно посміхнулася. 

— Звісно, що ти не будеш завжди таким маленьким, золотце моє. Колись ти станеш високим, як твій тато. Адже ти дуже на нього схожий. 

Андрій кивнув, й в цю мить мені здалося, що він заспокоївся. Втім, моя відповідь навпаки спровокувала інші його запитання. 

— А тато вже більше ніколи не прийде? Його до нас не пускають? 

Облишивши гірлянду, я сіла перед сином на коліна й лагідно взяла дитячі долоні у свої.

— Ні, — мотнула головою, ледь проштовхнувши грудку в горлі. Розуміла, що ще не раз почую від Андрія це запитання, але, мабуть, так ніколи й не навчуся спокійно давати на нього відповідь. — Тато б дуже хотів бути поруч з нами, але він не може. Тепер він на небі й оберігає нас звідти.  

Обплівши руками мою шию, Андрій притиснувся до мене всім тілом, й кілька секунд не випускав з обіймів. Втім, потім відсторонився й хутенько попрямував до коробки з новорічними іграшками. Гордовито розправив плечі й взявся допомагати мені прикрашати ті гілки, до яких міг дотягнутися, густо вкриваючи їх різноколірними кулями та бантиками. З безмежним обожнюванням спостерігаючи за сином, в кожному його русі та погляді я бачила свого чоловіка, від чого моя душа переливалася яскравими барвами веселки. Але водночас вона нещадно стискалася, а в очах збиралися сльози, бо я розуміла, що з часом Андрію все більше і більше не вистачатиме батька поруч, а я ніколи не зможу його замінити.