Розділ 5

Віра

Дочитуючи до кінця улюблену Андрієву казочку про півника та лінивих мишенят, я з посмішкою поглянула на своє маленьке сонечко, що солодко засопіло, склавши губи бантиком. Схилившись над ним, ніжно поцілувала синочка в чоло й тихенько зачинила двері в його кімнату. Заварила собі міцну каву і взялася плести сукню для доньки Людмили Арсентіївни. Акуратно вив’язуючи ажурні візерунки, чаклувала над виробом до пізньої ночі, аж поки мене зрештою не зморив сон. 

Зранку ж насипу розліпила повіки, не дивлячись на те, що будильник вимогливо змушував мене прокинутися. Знову збадьорившись чудодійною кавою, я розбудила своє янголятко і почала збирати його у садок. Вже за пів години, тримаючи свого хлопчика за руку, вела його звичним маршрутом. Всю дорогу уважно слухала розповідь про його нову машинку, яку він ще звечора вирішив взяти з собою в садок.

Щойно Андрій заховав свій верхній одяг та взуття в шафку, я присіла перед ним навпочіпки й лагідно торкнулася пальцями його пухкенької щічки.

— Люблю тебе безмежно, мій милий.

У відповідь маленькі рученята міцно обплели мою шию, й від їхніх обіймів по тілу миттю розлилося приємне тепло. 

— Я теж тебе дуже люблю, матусю, — пролепетав малий і поцілував мене в щоку. — Ти ж забереш мене ввечері?

— Бабуся тебе забере.

Кивнувши, Андрій задоволено посміхнувся, а вже за кілька секунд відсторонився й стрімко побіг показувати друзям, подаровану дідусем, іграшку.

Повернувшись у квартиру, я зачинила за собою двері й, притиснувшись до них спиною, на мить заплющила очі. Гадки не мала, як переживу сьогоднішній день, але розуміла, що мусила триматися. Втім, ноги самі вели мене в спальню. Діставши з комода наші з Максимом фотографії, я сіла на край ліжка і тремтячими пальцями перегорнула першу сторінку. В цю ж мить відчула себе так, наче перенеслася в загублений світ. З моменту нашого весілля минуло лише п’ять років, а здавалося, що ціла вічність. Настільки багато всього змінилося. 

Вдивляючись в усміхнені обличчя двох молодих закоханих людей, я більше не впізнавала на тих фото себе. Щаслива і життєрадісна дівчина безслідно зникла. Розбилася в аварії разом зі своїм чоловіком. Хоча на той момент її не було з ним в машині. Гортаючи сторінку за сторінкою, я все більше занурювалася у спогади, котрі поглинали мене, наче сипучі піски. Вони нещадно катували мою свідомість і варто було б це припинити… Але я навіщось продовжувала гортати альбом, розуміючи, що моє щасливе життя вже ніколи не повернеться.

Несподівано тишу в кімнаті розрізав звук вхідного дзвінка, який став моїм порятунком, вирвавши з капкана важких думок.

— Привіт, рідна. Як ти? — пролунав із динаміка схвильований мамин голос. 

— Нормально… — відповіла тихо, відчуваючи, як від брехні спазмом стискало горло. 

— Доню, я розумію, що сьогоднішній день для тебе неймовірно важкий… — промовила мама з придихом. — Ми з татом дуже за тебе переживаємо. Можливо, ти все ж передумаєш і приїдеш до нас? 

— Ні. Ми вже про це говорили.

В мене краялося серце від того, що батьки неймовірно хвилювалися через мене. Я не хотіла їх мучити. Оскільки була їхньою єдиною дитиною, всю свою любов і турботу вони спрямовували на мене та свого онука. Водночас страшенно страждали від того, що їхнє дитя щодня згорало від пекучого душевного болю, а вони нічого не могли з цим вдіяти.

— Віро, думками та серцем ми завжди з тобою і в будь-яку хвилину готові підтримати. Ти тільки скажи.

— Знаю, мам… — відповіла ледь чутно, стираючи зі щік потоки беззвучних сліз. — Я навіть словами не можу передати наскільки сильно ціную вашу з татом підтримку. Без неї я б не впоралася і вже давно б збожеволіла.

— Ні, доню. Не кажи дурниць, — враз заперечила матір моїм словам, шморгаючи носом. — Ти з усім впоралася б і сама. Віро, ти дуже сильна, не дивлячись на те, що зовні виглядаєш тендітною і ніжною. Знай, що ми з батьком неймовірно тобою пишаємося. Ти гідно тримаєшся, не зважаючи на жахливий період у своєму житті.

Навряд це було правдою. Хоча я й відчайдушно намагалася не опускати рук і давати раду собі та синові. Але почувалася так, ніби весь час балансувала на тонкому канаті. Боялася, що в будь-яку секунду я могла зірватися у прірву, а як змінити цю ситуацію — не мала жодного уявлення.

Завершивши виклик, я скрутилася на ліжку клубочком і заховала обличчя в долонях. Більше не могла стримувати в собі той біль, що нещадно розривав мене зсередини. Серце тиснуло в грудях, перекриваючи нормальне дихання, а з очей неконтрольованими ріками стікали сльози. Я здригалася і вила від болю, відчуваючи себе божевільною, котру помістили в петлю щоденних страждань, яким не було кінця й краю.

Не знаю, скільки я пробула у цьому жахливому стані… Розуміла лише, що виплакала усі запаси сліз, які мала на цей момент. Але, на жаль, легше на душі від цього все одно не стало. Зрештою я змусила себе підвестися на ноги й попленталася у ванну. Вмила обличчя холодною водою і прийняла контрастний душ. Трохи заспокоївшись, одягнула джинси та светр і взялася наносити товстий шар макіяжу, щоб прикрити сліди своєї істерики.

Вже за пів години таксі везло мене до запланованого місця призначення, а я мовчки вдивлялася у вікно, міцно стискаючи в руках дві червоні троянди.

— Привіт, любий, — звернулася я до коханого, повільно погладивши кінчиками пальців його фотографію на чорному надгробку. Як завжди, до мене посміхалося гарне, але незворушне чоловіче обличчя. Від його погляду серце вкотре щемливо стиснулося. Втім, придушивши в собі будь-які задатки до нової істерики, я поклала квіти на могилу й сіла на вмонтовану поруч лавку.