Розділ 5

Віра

Дочитуючи до кінця улюблену Андрієву казочку про півника та лінивих мишенят, я з теплою усмішкою поглянула на своє маленьке сонечко, яке солодко засопіло, склавши губи бантиком. Схилившись над ним, ніжно поцілувала в чоло й тихенько зачинила двері в його кімнату. Заварила міцну каву і взялася плести сукню для доньки Людмили Арсентіївни. Акуратно вив’язуючи ажурні візерунки, чаклувала над виробом до пізньої ночі, аж поки мене зрештою не зморив сон. 

Зранку насилу розліпила повіки, не дивлячись на те, що будильник вимогливо змушував прокинутися. Знову збадьорившись чудодійною кавою, розбудила своє янголятко і почала збирати його у садок. Вже за пів години вела звичним маршрутом, всю дорогу уважно слухаючи розповідь про нову машинку, яку Андрій ще звечора вирішив взяти з собою в садок.

Щойно він заховав верхній одяг та взуття в шафку, присіла перед ним навпочіпки й лагідно торкнулася пальцями пухкенької щічки.

— Люблю тебе безмежно, мій милий.

У відповідь маленькі рученята міцно обплели мою шию, й від їхніх обіймів по тілу миттю розлилося приємне тепло. 

— Я теж тебе дуже люблю, мамо. Ти забереш мене ввечері?

— Бабуся тебе забере.

Кивнувши, Андрій задоволено посміхнувся, а вже за кілька секунд відсторонився і стрімко побіг показувати друзям подаровану дідусем іграшку. На самоті повернувшись у квартиру, я зачинила двері й, притиснувшись до них спиною, на мить заплющила очі. Гадки не мала, як переживу сьогоднішній день, але розуміла, що мусила триматися. Втім, ноги самі вели мене в спальню. Діставши з комода наші з Максимом фотографії, сіла на край ліжка і тремтячими пальцями перегорнула першу сторінку. В цю ж мить відчула себе так, наче перенеслася в загублений світ. З моменту нашого весілля минуло лише п’ять років, а здавалося, що ціла вічність. Настільки багато всього змінилося. 

Вдивляючись в усміхнені обличчя двох молодих закоханих людей, я більше не впізнавала на тих фото себе. Щаслива і життєрадісна дівчина безслідно зникла. Розбилася в аварії разом зі своїм чоловіком. Хоча на той момент її не було з ним в машині. Гортаючи сторінку за сторінкою, все більше занурювалася у спогади, котрі поглинали мене, наче сипучі піски. Вони нещадно катували свідомість і варто було б це припинити… Але навіщось продовжувала гортати альбом, розуміючи, що моє щасливе життя вже ніколи не повернеться.

Несподівано тишу в кімнаті розрізав звук вхідного дзвінка, який став порятунком, вирвавши з капкана важких думок.

— Привіт, рідна. Як ти? — чувся із динаміка схвильований мамин голос. 

— Нормально… — відчувала як від брехні спазмом стискало горло. 

— Доню, я розумію, що сьогоднішній день для тебе неймовірно важкий. Ми з татом дуже за тебе переживаємо. Можливо, ти все ж передумаєш і приїдеш до нас? 

— Ні. Ми вже про це говорили.

В мене краялося серце від того, що батьки хвилювалися. Не хотіла їх мучити, але не могла нічого змінити. Була їхньою єдиною дитиною, тому всю свою любов і турботу вони спрямовували на мене та онука. Водночас страшенно страждали від того, що їхнє дитя щодня згорало від пекучого душевного болю, а вони нічого не могли з цим вдіяти.

— Віро, думками та серцем ми завжди з тобою і в будь-яку хвилину готові підтримати. Ти тільки скажи.

— Знаю, мам… — відповіла ледь чутно, стираючи зі щік потоки беззвучних сліз. — Навіть словами не можу передати наскільки сильно ціную вашу з татом підтримку. Без неї я б не впоралася і вже давно б збожеволіла.

— Ні, доню. Не кажи дурниць, — враз заперечила матір моїм словам, шморгаючи носом. — Ти з усім впоралася б і сама. Віро, ти дуже сильна, не дивлячись на те, що зовні виглядаєш тендітною і ніжною. Знай, що ми з татом неймовірно тобою пишаємося. Ти гідно тримаєшся, не зважаючи на жахливий період у своєму житті.

Навряд чи це було правдою. Хоча я й відчайдушно намагалася не опускати рук і давати раду собі та синові, але почувалася так, ніби весь час балансувала на тонкому канаті. Боялася, що в будь-яку секунду могла зірватися у прірву, а як змінити цю ситуацію — не мала жодного уявлення.

Завершивши виклик, скрутилася на ліжку клубочком і заховала обличчя в долонях. Більше не могла стримувати в собі той біль, який нещадно розривав мене зсередини. Серце тисло в грудях, перекриваючи нормальне дихання, а з очей неконтрольованими ріками стікали сльози. Я здригалася і вила від болю, відчуваючи себе божевільною, котру помістили в петлю щоденних страждань, яким не було кінця й краю.

Не знаю скільки пробула у цьому жахливому стані… Розуміла лише, що виплакала усі запаси сліз, які мала на цей момент. Але, на жаль, легше на душі не стало. Зрештою змусила себе підвестися на ноги й попленталася у ванну. Вмила обличчя холодною водою і прийняла контрастний душ. Трохи заспокоївшись, одягнула джинси та светр і взялася наносити товстий шар макіяжу, щоб прикрити сліди своєї істерики.

Вже за пів години таксі везло мене до запланованого місця призначення, а я мовчки вдивлялася у вікно, міцно стискаючи в руках дві червоні троянди.

— Привіт, любий... — звернулася до коханого, повільно погладивши кінчиками пальців його фотографію на чорному надгробку. Як завжди, до мене посміхалося гарне, але незворушне чоловіче обличчя. Від його погляду серце вкотре щемливо стиснулося. Втім, придушивши в собі будь-які задатки до нової істерики, я поклала квіти на могилу й сіла на вмонтовану поруч лавку.