Розділ 3

Віра

Відвівши Андрія в садочок, я швиденько повернулася додому, й перед робочою зміною взялася закінчувати сукню для Ангеліни. Обіцяла подрузі дов’язати її за вихідні. Але, на жаль, трішки не встигла. Синочок постійно капризував і не хотів проводити наодинці ані хвилинки. Тож я сідала чаклувати над пряжею лише тоді, коли місто вкривали сутінки й моє сонечко міцно засинало.

Ще в підлітковому віці мама навчила мене в’язати спицями та гачком, а також показала як користуватися швейною машинкою. Неабияк зацікавившись створенням одягу, я постійно вдосконалювала свої навички, освоюючи складні техніки плетіння. З часом навчилася в’язати досить гарні та цікаві речі. Спочатку лише для себе і своїх близьких, а згодом і на замовлення, для сторонніх. Оскільки ручна робота цінувалася дорого, це вміння стало для мене джерелом додаткового доходу. Та ще й на додачу, приносило особливе естетичне задоволення. 

Зав’язавши акуратним вузликом останню петельку, я посміхнулася і з гордістю поглянула на готову вишукану сукню, сплетену з тонесенької німецької пряжі блакитного кольору. Дбайливо спакувала вбрання до паперового подарункового пакета, й мигцем поглянула на годинник — одинадцята ранку. Наша з Ангеліною зміна починалася о першій, тож треба було хутенько щось поїсти, й збиратися на роботу. Хотіла віддати подрузі сукню перед початком робочого дня, щоб вона встигла її поміряти, а я змогла оцінити щиру реакцію. 

— Яка ж я в ній гарна, — із захватом протягнула дівчина, кружляючи кабінетом, наче принцеса на балу. — Віро, в тебе просто золоті руки.

— Та не вигадуй, — відмахнулася я від неї, вмить зашарівшись від похвали. Але в душі неймовірно раділа від того, що подрузі сподобалася сукня.

— Скільки з мене?

— Ніскільки.

— Віро, припини. Мені незручно… — дівчина звела брови на переніссі, поглянувши на мене розгубленим поглядом. — Вам з Андрійком гроші будуть не зайвими.

— Це не обговорюється, — відрізала я впевнено. Пряжу і тканину на підкладку Ангеліна купувала сама, а за роботу я з неї грошей не візьму в жодному разі.

Розуміючи, що я не зміню свого рішення подруга приречено мотнула головою, але врешті здалася. Підійшла ближче і лагідно обійняла мене за плечі.

— Дякую, сонце. Сукня просто неймовірна. 

— Носи на здоров’я.

Посміхнувшись кутиками губ, я раділа, що мала таку подругу, як Ангеліна. Вона — хороша і щира дівчина. Окрім батьків і сина, Ліна була єдиною, з ким я хотіла спілкуватися у даний період свого життя.

— Дівчата, мені до вечірньої планерки потрібна інформація про кількість хворих на ГРВІ з вашої дільниці, — діловито вимовила завідувачка відділення, з розмаху відчинивши двері в кабінет. Окинувши нас суворим поглядом, вона повільно пройшла всередину, й зіщулила очі. Зупинилася біля Ангеліни, й запитала оманливо спокійним тоном: — Ліно, дозволь поцікавитися чого це ти так вирядилася? Ходиш на роботу, як на свято?

Мовчки кліпаючи очима, подруга враз зблідла і перелякано втиснула голову в плечі. Завідувачка нашого відділення славилася дуже владним і різким характером. Оскільки вона була дружиною головного лікаря, весь персонал лікарні боявся її, й слухався без жодних заперечень. Щодо робочих моментів, здебільшого жінка поводилася адекватно. Але був один неприємний нюанс — вона страшенно ревнувала свого чоловіка. Люто ненавиділа, коли хтось із жінок одягався на роботу занадто гарно, або ж навпаки вульгарно. В подібній поведінці вбачала чіткий мотив звабити її коханого. Тому вона ввела стриманий дрескод і пильно слідкувала, щоб його дотримувалися. Коли ж хтось наважувався порушувати встановлені правила, від її гніву не можливо було сховатися ніде. Наче ураган, Людмила Арсентіївна змітала всіх можливих суперниць на своєму шляху, вмить позбавляючи їх роботи.

— У нас просто примірка. Ліна зараз переодягнеться, — пролепетала я трішки заїкаючись, зібравши в собі всю сміливість, яку тільки могла. Не хотіла, щоб подруга мала проблеми через мене. 

— Де ти взяла цю сукню? — з натиском запитала завідувачка у Ліни, змусивши мене стривожено проковтнути грудку в горлі. Зустрівшись зі мною поглядом, подруга заклякла, немов статуя. І лише коли я непомітно кивнула їй, зрештою відповіла на поставлене питання:

— Віра зв’язала. 

Кивнувши, завідувачка безцеремонно задерла на Ангеліні поділ сукні й провела по ніжній тканині рукою, прицмокнувши язиком.

— Неймовірна краса. Через три тижні я лечу в гості до дочки та зятя в Британію. Віро, зв’яжи для моєї Христини таку ж сукню, але яскраво-червоного кольору. Він її улюблений.

— Я не зможу, — промовила тихо, подумки готуючись до бурі. — Для створення такої сукні мені потрібно більше часу. Оскільки я поєдную рукоділля з роботою і доглядом за сином, в’яжу лише кілька годин на день.

— Якщо потрібно, я дам тобі позапланову відпустку, щоб ти змогла плести зранку й до ночі. Не бачу проблеми.

— Ви ж знаєте, що на даний час двоє терапевтів з відділення відсутні. Якщо я теж піду у відпустку, то на інших колег впаде занадто велике навантаження.

— Нічого. Я змушу Калініну взяти твоїх хворих на себе. Хай тільки спробує відмовитися, — заявила Людмила Арсентіївна, впевнено виблискуючи очима. — Окрім того, заплачу тобі за сукню подвійну суму, тому погоджуйся. Я хочу для дочки таку річ. Вона обожнює гарні ексклюзивні вбрання, а я дуже люблю її балувати. Ті британці й так щоразу голову вивертають, варто Христі прогулятися з чоловіком вулицями. Вони зроду не бачили таких красунь, як моя доня. А в цій сукні Христина взагалі зробить повний фурор.