Розділ 2

Матвій

— Матвію, ходи до нас, — голосно гукнув мене головний лікар, щойно побачив серед колег на новорічному корпоративі. — Ти вже знайомий з Віктором Івановичем — завідувачем реанімації?

— Ще ні, — мотнув я головою, подавши руку для привітання сивоволосому чоловікові. — Доброго дня. Матвій Боровський.

— Та знаю я, — хмикнув реаніматолог, поплескавши мене по плечу. — З подачі Бориса, вся лікарня про тебе гуде. Сподіваюся, що недаремно і ти дійсно такий талановитий, яким він тебе описує.

Переглянувшись з головним лікарем, котрий був за сумісництвом моїм хрещеним батьком, я на мить замислився над тим, як варто правильно відповісти. Голову навіть встигла відвідати шалена думка — а чи не перехвалював мене Борис Володимирович? Втім, майже відразу я відкинув будь-які сумніви у своїх здібностях. Під час стажування, кращі столичні лікарі давали мені досить високу оцінку. Називали «хірургом від Бога». Тож посміхнувшись кутиками губ, я гордовито задер підборіддя і промовив впевнено:

— Я не підведу.

Щоправда, сам не знав, кому давав цю палку обіцянку — хрещеному чи собі.

Мої столичні наставники відчайдушно не хотіли відпускати свого здібного учня назад у рідне провінційне містечко. Наполягали, що в майбутньому на мене чекала блискуча кар’єра відомого на всю Україну хірурга. Однак, на цей час вони пропонували мені лише посаду їхнього молодшого помічника. Щось на кшталт, хлопчика на побігеньках. А мене це аж ніяк не влаштовувало. Я відчував у собі потужний потенціал і хотів більшого. Тут і зараз, а не колись. Тож, отримавши запрошення від хрещеного — стати новим завідувачем хірургії в його лікарні, без зайвих роздумів погодився. 

Ще трохи поспілкувавшись з чоловіками, залишив їх наодинці й попрямував до колег зі свого відділення. Хоча я пропрацював в цій лікарні лише три тижні, однак вже встиг з багатьма зав’язати дружні стосунки. Мене постійно запрошували на різні тусовки поза роботою. Ну й окремим приємним бонусом була наявність маси молоденьких симпатичних медсестричок, що легко погоджувалися провести разом ніч. Все складалося настільки добре, що здавалося, ніби я потрапив просто у райське місце. 

— Матвію, ти що питимеш? — раптом вирвав мене із думок голос Богдана, мого колеги-хірурга. 

— А що є? — запитав, хоча насправді й не слухав відповідь. Вся моя увага була прикута до чорнявої молоденької дівчини, що сиділа за столиком навпроти. Цікаво, що це за гарненька пташечка залетіла на свято?

Невідривно спостерігаючи за незнайомкою, одягненою в оксамитову чорну сукню зі стриманим, але водночас пишним декольте, я мимоволі глитнув і облизався, наче кіт перед сметаною. Розкішне волосся, карі очі, чорні брови — краса, що там казати. Від її вродливого личка просто очей не можна було відірвати. А полум’яно-червона помада на дівочих соковитих губах взагалі зводила мене з розуму. Так і манила спробувати їх смак і неабияк збуджувала фантазію.

— Гей, друже, ти з нами чи десь літаєш? — Бодя невдоволено клацнув пальцями в мене перед очима, нахабно відірвавши від підглядання. — Куди ти весь час дивишся?

Прослідкувавши за моїм поглядом, друг злегка нахмурив брови й мотнув головою.

— Не варто, Матвію. Зверни увагу на когось іншого. Краще не займай цю дівчину.

— Чого б це раптом? — відказав я здивовано, ще більше зацікавившись цією кралею. Втім, вже через мить насупився. — Тільки не кажи, що вона заміжня? 

— Ні, але…

— Тоді немає жодних «але»? — обірвав я друга на півслові, широко посміхнувшись. — Якщо ж ти намагаєшся мене зупинити, бо теж поклав на неї око — то не мрій. Треба було раніше діяти, поки мав можливість.

Різко скочивши на ноги, я впевнено попрямував до дівчини. Подумки тішився, що встиг обійти Бодю і йому нічого не світитиме з цією солодкою цукеркою. Аж надто вона мені сподобалася, щоб комусь її віддавати. Твердо вирішив, що саме зі мною вона проведе сьогоднішній вечір. В кілька кроків подолавши відстань між нами, я галантно простягнув до неї руку і запросив на танець. Задоволено відмітив, що зблизька ця лялечка виглядала ще гарнішою. Її ніжна шкіра так і сяяла свіжістю. Я ледве стримався, щоб не торкнутися до неї пальцями. В цю мить здавалося, наче якоюсь дивною непроглядною маною мене затягувало в її тенета. 

Не відводячи від дівчини очей, я милувався нею і вже не міг дочекатися моменту, щоб стиснути її в обіймах під час танцю. Однак, мазнувши по мені байдужим поглядом, вона відмовила й вже за мить повернулася до теревенів зі своїми подружками. Трохи отетерівши від того, що мною знехтували, я розгублено поплентався до свого столика. Дорогою ж намагався зрозуміти, що це все означало. 

Обпершись ліктями об стіл, продовжив уважно спостерігати за дівчиною. Намагався розгадати мотиви її поведінки. Цікаво, я натрапив на норовливу красуню? Чи просто ця лялечка вирішила трохи поламатися, набиваючи собі ціну? Зрештою, кожен з цих двох варіантів по-своєму мене влаштовував. Було навіть цікавіше затягнути в ліжко таку дівчину, аніж ту, що вішалася б на шию. Тіло горіло від азарту, змушуючи кров приємно вирувати у венах. 

«Гарненька пташечко, хочеш пограти — то пограймо. Я зовсім не проти. Навіть, навпаки…»

— Матвію, ти з ким святкуватимеш Новий рік? — несподівано і безцеремонно втрутилася в мої думки Рита. Медсестра з мого відділення, з якою ми вже встигли кілька разів перевірити міцність столу в підсобці.