Розділ 4. Слід чорної мітки

Розділ 4. Слід чорної мітки

Дорога до Чорнолісу ставала дедалі похмурішою. Сонце вже хилилося до обрію, і густі карпатські ліси поступово поглинали світло. Стежка звивалася між смереками, а холодний вітер приносив запах вогкої землі та диму від далеких людських осель.

Андрій їхав мовчки, тримаючи поводи однією рукою. Іншою він час від часу торкався почорнілого передпліччя. Після зустрічі з таємничою незнайомкою біль ненадовго відступив, але тепер чорна мітка знову нагадувала про себе важким пульсом під шкірою.

Перед очима раз у раз спливали зелені очі дівчини, її сумна усмішка та легкий запах лісових трав. Він навіть не знав її імені, але чомусь відчував, ніби ця зустріч була не випадковою.

Невдовзі дерева почали рідшати, і попереду з’явилося невелике село, притиснуте до підніжжя гори. Воно було значно бідніше за Явірник: похилені паркани, старі стріхи, вузькі вулички, де між хатами бігали худі кури. Біля криниці стояло лише кілька жінок, а чоловіки, помітивши чужого вершника, насторожено проводжали його поглядами.

Андрій уже хотів проїхати далі, коли раптом почув крик.

— Віддайте! Це моє!

На краю села двоє кремезних чоловіків виривали в літньої жінки мішок із пшеницею. Вона впала на коліна просто в пилюку, намагаючись утримати свою покупку.

— Будь ласка, не забирайте! — плакала вона. — Я купила її за останні гроші… дітям нічого їсти!

Один із грабіжників грубо штовхнув її в плече.

— Замовкни, стара! Тепер це наше.

Другий уже замахнувся ногою, збираючись ударити жінку ще раз.

У грудях Андрія спалахнув гнів.

Він різко натягнув поводи, зіскочив із коня й одним рухом зняв із плеча лук.

— Гей! Відпустіть її!

Грабіжники обернулися.

— А ти ще хто такий? — презирливо спитав один із них. — Їдь собі далі, поки цілий.

Андрій не відповів. Він швидко вихопив стрілу й натягнув тятиву.

І тут сталося щось дивне.

Щойно його пальці торкнулися лука, чорна мітка на руці спалахнула різким болем. По жилах ніби пробіг вогонь, а перед очима на мить усе стало надзвичайно чітким: рухи людей, подих вітру, навіть коливання трави біля їхніх ніг.

Стріла зірвалася з тятиви.

Вона пролетіла так швидко, що Андрій ледве встиг помітити її політ. Грабіжник скрикнув — стріла вибила ніж із його руки й прибила рукав до дерев’яного стовпа поруч.

Другий кинувся вперед із палицею, але Андрій майже не цілячись випустив ще одну стрілу. Вона влучила просто між його ногами, змусивши чоловіка перечепитися й упасти в пилюку.

Навколо запала тиша.

Грабіжники перелякано переглянулися, а потім, не наважившись більше сперечатися, кинулися навтьоки.

Жінка притиснула до себе мішок із пшеницею й зі сльозами подивилася на Андрія.

— Дякую тобі, синочку… Господь тебе послав.

Та Андрій майже не чув її слів. Він дивився на власну руку.

— Нічого собі… — прошепотів він. — Без промаху…

Раптом чорна мітка різко запульсувала. Біль ударив так сильно, що хлопець ледь не впав навколішки. Здавалося, під шкірою ворушиться щось живе, розпечене й темне.

Він стиснув зуби, сховав руку під плащем і швидко повернувся до коня, не бажаючи, щоб хтось помітив його слабкість.

Та далеко від села, на схилі серед смерек, за ним уже спостерігали.

Дара сиділа верхи на своєму темному коні, а поруч стояв сірий вовк. Вона бачила все: і те, як Андрій захистив жінку, і те, як чорна мітка спалахнула на його руці.

Її обличчя стало серйозним.

— На ньому чорна мітка… — тихо промовила вона. — Він пропаде, якщо ніхто не допоможе.

Лисичка, що сиділа біля її ніг, тихо пискнула й кивнула мордочкою в бік дороги.

Дара задумливо провела рукою по гриві коня.

— Я знаю, він із людського світу, — прошепотіла вона. — Але я не можу просто залишити його помирати. Лисичка не помиляється… він не небезпечний.

Вовк тихо загарчав, ніби погоджуючись.

Дара ще раз подивилася на хлопця внизу, а потім легенько торкнулася боків коня.

— Ми простежимо за ним, — сказала вона. — Поки не дізнаємося, чому ліс віддав йому таку мітку.

Вони рушили слідом за Андрієм, тримаючись у тіні дерев.

Тим часом хлопець виїхав за село й невдовзі дістався невеликого струмка. Вечірнє світло тремтіло на воді золотими відблисками. Андрій прив’язав коня біля берега й опустився навколішки.

Він обережно закотив рукав. Чорні тріщини простягнулися вже майже до плеча. Шкіра навколо них була гарячою, а біль ставав дедалі сильнішим.

Андрій занурив руку в холодну воду. Струмок трохи полегшив печіння, але ненадовго.

— Що ж ти зі мною робиш?.. — глухо промовив він, дивлячись на темну мітку.

Раптом щось м’яке впало поруч із ним на камінь.

Хлопець здригнувся й озирнувся. Біля його ніг лежав невеликий пучок свіжих трав: полин, звіробій і кілька сріблястих листочків, яких він ніколи раніше не бачив.

Він швидко підвів голову.

На протилежному березі, між деревами, майнула знайома постать. Темний кінь, сірий вовк і дівчина в зеленому вінку.

— Ей! Постій! — вигукнув Андрій.

Він зробив кілька кроків уперед, але Дара вже розвернула коня. Лисичка блиснула рудим хвостом, і вся трійця стрімко помчала між смереками. За кілька секунд вони розчинилися в сутінках лісу.

Андрій ще довго стояв біля струмка, вдивляючись у темряву, де зникла незнайомка.

А десь далеко, ховаючись за деревами, Дара мчала вперед і намагалася не озиратися.

Вона знала, чому тримається подалі від людей. Колись її дід був Хранителем лісу. Він знав стародавні закляття, розмовляв із духами Карпат і все життя захищав священні хащі від людської жадібності.

Та люди віддячили йому страхом і ненавистю. Вони прийшли з вогнем і залізом, звинувативши старого в чаклунстві. Того дня Дара втратила не лише діда, а й віру в людські серця. Відтоді вона навчилася тримати власне серце каменем.