9.3. Поселення Хобітів. День третій

Уві сні я знову опинилася на галявині поряд із веселуном-хобітом. Цього разу він був із кошиком фруктів і почав спілкуватися зі мною на діалекті місцевих жителів. Коли я не розуміла, він терпляче пояснював вимову і правила, за якими будуються їхні речення, вказуючи на правильний наголос і вимову деяких слів. Він знову показував мені багато різних речей, розповідаючи, як вони називаються на місцевій мові. Я також намагалася спілкуватися мовою хобітів, запитуючи про речі, які мене цікавили. На жаль, я розуміла, що це був сон, і не могла контролювати його перебіг, тому не мала змоги запитати хлопчика про дійсно важливі для мене речі. Цей сон нагадував мовний урок, який тривав десятки годин, протягом яких ми говорили то про мій світ, то про правильність вимови на їхній мові.

Хобіт весело тараторив про те, наскільки тут усе яскраве й різнобарвне. Він казав, що шкодує, що я ще не навчилася бачити цей світ так, як він. На цьому моменті я прокинулася, ще раз прокручуючи в голові деталі сну. "І знову сон з загадковим хлопчиком," — подумала я про себе.

Коли вранці до будинку зайшов Фіндолін, я вже встигла привести себе до ладу і поласувати місцевими наїдками. На сніданок мені завжди залишали на столі кошик із різними фруктами, які радували око своїми яскравими кольорами і смаком. Старий хобіт усміхнувся, бачачи, що я виглядаю бадьоро.

"Як Ви сьогодні себе почуваєте, Мірандо?" — запитав він з цікавістю.

"Дуже добре, дякую. Тутешні фрукти неймовірно смачні," — відповіла я із усмішкою.

"Це добре чути," — сказав Фіндолін. — "Якщо у Вас є бажання, я можу показати ще дещо цікаве в нашому поселенні сьогодні."

Я із радістю погодилася, адже мені було дуже цікаво дізнатися якомога більше про це дивовижне місце, в якому я опинилася.

Під час спілкування з Фіндоліном мене охопило здивування. Ще вчора я лише починала вловлювати окремі слова, намагаючись складати їх у речення, а сьогодні вже спілкувалася вільно й невимушено. Те, що здавалося неприступною мовною перепоною, сьогодні розвіялося, наче дим. Мої думки повернули мене до сну про хобіта-веселуна, який терпляче виправляв мої помилки у вимові. Світ снів і реальність. Щось тут не так…

Усього лише за ніч я змогла опанувати мову — дивовижне досягнення, яке стало можливим завдяки появі цього хлопчика в моїх снах.

"Це наші сади," — сказав Фіндолін. — "Кожен плід тут вирощений із турботою. Ми вважаємо, що плоди не тільки годують тіло, а й душу, даруючи радість та здоров'я."

Він із захопленням показував мені всі різновиди фруктів, які вирощували в садах. Деякі плоди нагадували апельсини, інші були схожі на яблука, а кілька з них виглядали настільки екзотично, що їх можна було лише описати як казкові. Різноманіття в садах вражало: ніжні пастельні кольори гармонійно поєднувалися з насиченими відтінками, створюючи справжню симфонію природи. Кожен плід мав свою історію, розказану Фіндоліном із такою любов'ю, що я відчула, як ця турбота передається мені.

Після прогулянки садами хобіт запросив мене до себе на обід. Ми повернулися через поселення.

За столом панувала весела метушня: лунав сміх та радісні голоси внуків і племінників Фіндоліна. Господиня дому постійно приносила нові наїдки, вражаючи різноманіттям страв. Кожна страва мала унікальний смак.

Коли обід підійшов до кінця і діти розбіглися, настрій господаря дому змінився. Я помітила, як Фіндолін посмутнів. Після короткої паузи він промовив: "Сьогодні тебе хоче бачити староста нашого поселення."

Хвиля занепокоєння прокотилася крізь мене. Запрошення зустрітися зі старостою, здавалося, не обіцяло нічого поганого, але його серйозний тон змусив мене задуматися. Я кивнула, висловлюючи готовність до зустрічі, хоча в душі мене охопило хвилювання щодо того, що може означати ця аудієнція.

Будинок старости зовні не відрізнявся від інших: такий же затишний, наполовину занурений у землю, з кремезними стінами і зеленим дахом. Проте, коли я переступила поріг, відразу відчула, що всередині цей дім має дещо іншу атмосферу. Простора кімната була наповнена світлом, яке проникало через численні віконця, створюючи відчуття відкритості, якої я не зустрічала в інших оселях.

У центрі кімнати за робочим столом сидів старий хобіт. Його мудрі й спокійні очі відразу привернули мою увагу, випромінюючи доброту і розсудливість. Маленька охайна борідка додавала йому певної поважності, підкреслюючи його досвід і вік. Хоча на його голові не було ні волосини, це лише додавало йому особливого шарму.

Староста був зайнятий, записуючи щось пером у величезній книзі, сторінки якої вже були прикрашені численними нотатками. Його рухи були елегантні та впевнені, в них відчувалася багаторічна практика. Побачивши мене, староста підняв голову і привітно усміхнувся, відклавши перо вбік.

"Радий бачити тебе," — промовив він голосом, від якого віяв спокій. —  "Моє ім'я Ельдон. Чув, що ти вже встигла трохи ознайомитися з нашим поселенням," — продовжив він, підносячи руку у дружньому жесті.

"Мене звати Міранда," — представилась я, схвильовано глянувши на старосту.

Ельдон на кілька хвилин замислився, зводячи брови, а потім пробурмотів собі під ніс: "Отже, Міранда." Після цього він підвів голову і уважно подивився мені в очі.

"Підкажи, Мірандо, що знадобилось одному з повелителів у нашому тихому й спокійному селищі? Повір, я не проти того, що ти вирішила зупинитись у нас, але твоя присутність лякає дорослих. Вони не знають, чого можна очікувати від повелителя. Можливо, ти й не знаєш, але кілька століть тому, коли я ще був малим хлопчиськом, до нас завітала повелителька фей. Ми вдячні їй за її візит і за те, що вона для нас зробила.”