9.2. Поселення Хобітів. День другий

Коли вранці до хатини, де я проживала, завітав старий хобіт Фіндолін, він був приємно здивований тим, що я вже можу частково спілкуватися його мовою. Хоча мої знання ще були далеко не досконалими, від моїх спроб заговорити його мовою в нього з'явилася тепла усмішка.

Наша розмова цього разу була легшою, значною мірою завдяки жестам і простим, але зрозумілим фразам, які Фіндолін промовляв з терпінням і добротою.

Фіндолін запропонував мені прогулянку селищем, під час якої обіцяв показати важливі для їх поселення місця. Я з радістю погодилась. Поки ми йшли вузькими стежками між квітучими садками маленьких будинків, він продовжував розповідати мені про повсякденне життя хобітів. Він пояснював, як тутешні мешканці вирощують город, які страви найчастіше готують і як святкують місцеві свята.

Я з цікавістю слухала, спостерігаючи за живописними краєвидами навколо. Фіндолін показував на невеликі майстерні, де умільці створювали прикраси та корисні речі, підкреслюючи важливість ручної роботи в їх культурі. Ми також зайшли на ринок, де хобіти продавали свіжі овочі, фрукти й домашній хліб. Я змогла спробувати деякі місцеві страви, які здалися напрочуд смачними.

Під час прогулянки Фіндолін знайомив мене з іншими мешканцями. Хоч я не завжди могла зрозуміти їхні слова, вирази їхніх облич і жести говорили самі за себе.

Мене здивувало те, що хобіт Фіндолін зовсім не намагався дізнатися про моє минуле чи про те, звідки я тут взялася. Він не ставив звичних запитань про те, ким я була або як опинилася тут. Натомість він просто розповідав про своє цікаве життя, ненав'язливо вводячи мене у світ, де панувала гармонія і спокій.

Наша прогулянка селищем захоплювала безпечністю та мирним співіснуванням місцевих жителів. Усе, від маленьких майстерень до розмаїтих садочків, розповідало власні історії спокою і майстерності.

В якийсь момент нашої прогулянки Фіндолін, посміхаючись, сказав, що настав час обідати і повів мене до одного з невеличких, але напрочуд затишних будиночків, який ми вже проходили. Виявилося, це був його дім.

Його будинок був типовим для хобітів, з низькими стелями і круглими дверима, оточений акуратними клумбами і зеленими кущами. Всередині було ще затишніше: меблі з натурального дерева, велика кам'яна піч, що тихо потріскувала, і безліч маленьких деталей, які створювали відчуття домашнього тепла.

Фіндолін запросив мене до столу, щедро накритого різноманітними стравами, приготованими з любов’ю. Було видно, що господар насолоджується можливістю поділитися місцевими делікатесами. Відчувши ароматні запахи і бачачи кулінарне багатство, я зрозуміла, наскільки важливим є спільне обіднє застілля в їхній культурі.

Під час обіду до столу приєдналася вся його родина, атмосфера стала ще жвавішою. Веселі діти навперебій розповідали про події свого дня і ділилися яскравими враженнями. Один хлопчик, жваво жестикулюючи, розповів як за річкою побачив величезного оленя, чим викликав неабияке захоплення у всіх присутніх.

Під час цієї невимушеної бесіди діти також почали розпитувати мене, чи сподобалося гостювання у їхньому селищі. Їх цікавив мій одяг, який відрізнявся від того, до якого вони звикли.

В якийсь момент одна з дівчаток, дивлячись на мене великими допитливими очима, зазначила, що колір моїх очей дуже дивний — фіолетовий, чого вона ніколи раніше не бачила. Це питання застало мене зненацька, адже мої очі ніколи не мали фіолетового відтінку, принаймні в моїх спогадах.

Фіндолін, помітивши вираз мого обличчя, м'яко попросив дівчинку не турбувати мене такими питаннями, намагаючись розрядити ситуацію. Я відчула хвилювання і здивування почутому, адже це було для мене несподіванкою.

В моїх очах звичайний обід у будинку Фіндоліна перетворився на справжнє пишне застілля. Господиня дому приносила все нові страви, кожна з яких вражала ароматами та смаками, і всі охоче куштували гастрономічні шедеври. Усе було приготовано з любов’ю, що робило обід не лише ситним, але й надзвичайно приємним.

Коли всі врешті-решт наситилися і обід закінчився, діти швидко розбіглися займатися своїми справами, залишаючи дорослих у затишній тиші після бенкету. Усміхаючись, Фіндолін пояснив мені, що це були не його діти, а племінники й онуки, за якими з дружиною доглядав, поки їхні батьки працювали в полі під час збору врожаю.

Після обіду він сказав, що проведе мене до будинку, в якому я зупинилася, і залишить на цей день відпочити.

Залишившись наодинці з собою, я вирішила уважніше роздивитися своє відображення у дзеркалі, щоб зрозуміти, що ж саме могло так здивувати місцевих дітей. Підійшовши до дзеркала, я помітила, що моє чорне волосся тепер мало ледве помітний темно-фіолетовий відтінок, а очі дійсно змінили свій колір на фіолетовий, хоча раніше цього ніколи не було. Однак в усьому іншому я виглядала так само, як і в останній раз, коли дивилася на своє відображення, і лише ці нові зміни викликали певне здивування.

Це все змусило мене замислитися, чи не були ці зміни наслідком вживлення в мене симбіонта.

Час пролетів непомітно, я все більше заглиблювалася у свої думки, розмірковуючи, чому місцеві жителі такі привітні. Вражало те, що всі, навіть діти, раділи моїй присутності, і ніхто не запитував, хто я і звідки. Це здавалося дивним, і моя бурхлива уява створювала безліч фантастичних пояснень.

Посеред цих роздумів мене несподівано перервала дружина Фіндоліна. "Я принесла тобі вечерю," — сказала вона з усмішкою, розставляючи різноманітні наїдки, які мала з собою в кошику. Я була зворушена такою турботою і щиро подякувала господині за її гостинність. Це допомогло мені відволіктися від думок.